Розділ десятий

Наші переслідувачі настільки близько, що я навіть добре розрізняю три окремі голоси, які лунають коридором.

Два чоловічих і один жіночий.

Я стрибаю з останньої сходинки, Аманда — слідом за мною, і тут на сходах угорі гупають важкі кроки.

Дві червоні точки перехрещують мені шлях.

Я трохи звертаю і біжу далі прямо в темряву, туди, де мусить бути куб.

Дві постаті в костюмах хімзахисту зістрибують з останніх сходинок і біжать до нас, над нами свистять кулі.

Куб видніється попереду метрів за п’ятнадцять. Двері відчинені й металева поверхня м’яко розсіває світло нашого ліхтаря.

Постріл.

Я чую, як щось продзижчало біля правого вуха, наче джміль.

Куля вдаряє в двері, викрешуючи іскри.

Мені обпікає вухо.

Чоловік позаду нас кричить:

— Вам нікуди тікати!

Аманда першою застрибує в куб.

Потім я ступаю на поріг, повертаюсь, проштовхуюсь плечем уперед у двері.

Солдати вже метрів за шість від нас, так близько, що мені чути, як вони важко дихають у своїх протигазах.

Вони відкривають вогонь, і сліпучі спалахи пострілів та дзенькіт куль об металеву обшивку куба — це останнє, що я бачу і чую в цьому жахливому світі.

Ми негайно вколюємо препарат і починаємо йти коридором.

Через якийсь час Аманда вже хоче зупинитися, але я не можу.

Мені треба рухатися.