Розділ десятий

Я не хочу, щоб вона отак тут лежала, але знаю, що не повинен до неї торкатися.

Підводжуся, іду до дверей і заходжу всередину. Будинок мовчазний і темний, присутність смерті чіпляється до моєї шкіри.

Я минаю освітлені свічками стіни їдальні, проходжу через кухню і зазираю в кабінет. Дерев’яна підлога скрипить під ногами, і це єдиний звук у будинку.

Перед сходами нагору я зупиняюся і вдивляюся в темряву другого поверху, де у своєму ліжку лежить і розкладається мій син.

Я відчуваю, як мені хочеться піднятися нагору, наче непереборно затягує в чорну діру.

Але я опираюся.

Я хапаю ковдру, накинуту на диван, виношу надвір і накриваю нею тіло Даніели.

Потім зачиняю двері свого будинку, спускаюся сходами й іду геть, подалі від цього жаху.

Я сідаю в машину, заводжу двигун.

Дивлюся на Аманду.

— Дякую, що не кинула мене.

— А треба було.

Я від’їжджаю.

Якісь райони міста освітлені.

А інші затоплені пітьмою.

Мої очі повні сліз.

Я майже не бачу, куди їду.

— Джейсоне, це не твій світ. Це була не твоя дружина, — каже Аманда. Ти все ще можеш дістатися додому і знайти їх.

Розумом я осягаю, що так воно і є, але на рівні емоцій у мене просто їде дах.

Я запрограмований любити й захищати цю жінку.