Розділ десятий

— Якщо я дам тобі їх усі зразу, то все скінчиться, — кажу я. — Ти цього хочеш?

Вона киває, криваві сльози течуть по її щоках.

Я знімаю ліловий ковпачок із одного автоін’єктора, приставляю його одним кінцем до її стегна й натискаю кнопку на протилежному кінці.

Даніела ледь здригається, коли пружина подає голку, по якій доза морфіну впорскується в її тіло.

Я підготував інші чотири і один по одному швидко їх застосував.

Ефект настав майже миттєво.

Вона сповзає по перилах і валиться на спину, коли наркотик діє, її чорні очі скліють.

— Тепер краще? — питаю.

Вона майже всміхається, потім каже, і її слова тужавіють:

— Я знаю, це в мене галюцинації, але ти — мій ангел. Ти повернувся до мене. Я так боялася помирати сама в цьому будинку.

Темрява густішає.

Перша зірка з’являється в зловісних чорних небесах над Чикаго.

— Мені щось таке... мариться, — каже вона.

Я думаю про всі ті вечори, коли ми сиділи отут на ґанку. Пили вино. Сміялися. Перекидалися жартами із сусідами, котрі проходили повз нас, коли вуличні ліхтарі починали підморгувати вздовж усієї вулиці.

У цей момент мій світ здається таким безпечним і чудовим. Тепер я розумію — я сприймав увесь той затишок, як щось звичайне. Мій світ був такий чудовий, і як же легко, виявляється, в будь-який спосіб, котрих існує доволі, обернути його на прах.

— Мені так хочеться, щоб ти доторкнувся до мене, Джейсоне, — каже Даніела.

Її голос хрипне й ламається, перетворюється майже на шепіт.

Її очі заплющуються.

Кожен цикл її дихання подовжується на одну-дві секунди.

Аж поки вона зовсім не перестає дихати.