Розділ десятий

Я кажу:

— Непогано.

— Це місце реальне? — питає вона.

— Так. І ти нас привела сюди.

— Гляньмо, що тут та як. Все одно нам треба трохи передихнути від цього препарату.

Вона вибирається з куба й вирушає вниз трав’янистим схилом. Ми проходимо повз спортивний майданчик, далі йдемо пішохідною доріжкою, яка веде через парк.

Холодний чудовий ранок. У мене з рота йде пара.

Траву прихопив морозець до перших сонячних променів, а на листяних деревах, які обрамовують парк, поскручувалося листя.

Озеро спокійне, як скло.

Попереду, за півкілометра, парк перерізає ряд елегантних споруд у формі літери Y, які стоять через кожні п’ятдесят метрів.

Тільки підійшовши ближче, я розумію, що це таке.

Ми піднімаємося ліфтом на північну платформу й чекаємо під навісом з підігрівом на висоті 12 метрів над зеленим «морем». На цифровій інтерактивній карті, прикрашеній емблемою управління міського транспорту Чикаго, цей маршрут називається «Експрес Червона лінія». Він з’єднує Південний Чикаго з центром міста.

Різкий жіночий голос горлає з гучномовця над головою.

Відійдіть від краю платформи. Поїзд прибуває. Відійдіть від краю платформи. Поїзд прибуває за п’ять... чотири... три...

Я подивився вздовж лінії праворуч і ліворуч, але не помітив, щоб щось наближалося.

Дві...

З-за ряду дерев вилітає якесь розмите марево.

Одну...

Лискучий поїзд із трьох вагонів гальмує на станції, і коли двері відчиняються, той самий комп’ютеризований жіночий голос говорить:

Будь-ласка, заходьте після зеленого сигналу.