РОЗДІЛ IV. Пришелепкуваті мутанти

Раніше він ніколи не заходив усередину. З порогу відкривалася кухня аскетичного вигляду зі стінами, пофарбованими в коричневий колір. Тут було прохолодно. Стіл. Два стільці з прямими спинками. Два буфети. Вичовганий лінолеум на підлозі, яким пролягали чорні стежки від охолоджувальної комори, влаштованої під підлогою, до тумби, над якою висіли ножі, і до обіднього стола.

Це була святая святих самотньої людини, чиє життя проходить у спілкуванні з іншими людьми. Жалюгідний притулок палкого нічного гуляки, котрий, хай навіть суворо, але все ж таки любив хлопців трьох поколінь і навіть виховав декого з них на справжніх стрільців.

— Корт!

Він перекинув обіднього стола, і той із гуркотом покотився по кухні та врізався в кухонну тумбу. Ножі, що висіли на гачках, із дзенькотом впали зі стіни й розсипалися по підлозі.

У сусідній кімнаті щось незграбно заворушилося, потім почувся звук, наче сонний Корт прочищав горло. Роланд не заходив, бо знав, що це обман. Корт прокинувся миттєво і стояв тепер за дверима сусідньої кімнати, поблискуючи оком у темряві й готуючись скрутити в’язи необережному зайді.

— Корте! Виходь, прислужнику, я хочу тебе бачити!

Роланд говорив Високою Мовою, тож Корт розчахнув двері. На ньому була тільки білизна — тонкі шорти на приземкуватому м’язистому чоловіку з кривими ногами, з ніг до голови вкритому шрамами. Кругле черевце видавалося вперед, але хлопець на власному досвіді переконався, що там, усередині, пружинна сталь. Єдине зряче око люто виблискувало з западини на побитому обличчі. Голомозий череп увесь був у вм’ятинах.

Хлопець по-військовому віддав честь.

— Ти більше не вчитимеш мене, прислужнику. Сьогодні я буду твоїм учителем.

— Рано ти, шмаркачу, — недбало кинув Корт, але він теж говорив Високою Мовою. — По-моєму, мінімум на два роки рано. Я спитаю тільки про одне. Ти відступишся?

У відповідь на це хлопчик тільки посміхався: жахливо, болісно. Для Корта, що бачив такі усмішки на залитих кров’ю полях війни, війни за честь і безчестя, цього було досить. Мабуть, іншої відповіді він не потребував.

— Погано, — відсутнім тоном сказав учитель. — Ти подавав великі надії… був найкращим учнем за останні два десятки років. Шкода буде бачити, як ти зламаєшся і покотишся темною стежкою, не розбираючи дороги. Але світ зрушив з місця. Погані часи настали.

Хлопчик досі мовчав (і, мабуть, якби Корт запитав, не зміг би чітко пояснити, чому він так чинить), але вперше за весь той час усмішка, що вселяла страх, трохи пом’якшилася.

— І все ж є право спадкоємця, — сказав Корт, — хай там які заколоти й чаклунство чиняться на заході. Я твій прислужник, хлопче, і зараз усім серцем підкоряюся твоєму наказові, навіть якщо він буде останнім.

І Корт — той Корт, що лупцював його, товк до крові, осипав прокльонами, насміхався і називав сифілісною болячкою, — опустився перед ним на коліно і схилив голову.

Хлопчик зачудовано торкнувся шорсткої зраненої шкіри на потилиці вчителя.

— Встань, прислужнику. В ім’я любові.

Корт повільно підвівся, і за незворушною маскою його спотвореного обличчя промайнув біль.

— Це даремна трата. Відступися, дурне хлопчисько. Я порушу свою клятву. Відступися і почекай ще.

Хлопчик промовчав.