РОЗДІЛ IV. Пришелепкуваті мутанти

— І те, й інше, — відповів хлопчик, не відводячи погляду від Мартена й видушуючи з себе посмішку. Навіть тут стояла страшенна спека.

Зненацька Мартен перестав усміхатися.

— Можеш іти на дах, хлопче. Здається, у тебе там були якісь справи.

— Моя мати ще не відпустила мене, прислужнику.

Мартенове обличчя спотворилося, наче хлопчик хльоснув його нагайкою. А мати гірко зітхнула.

— Роланде, — докірливо сказала вона.

Але болісна посмішка не зійшла з обличчя хлопця, і він виступив уперед.

— Ти мусиш виявляти до мене пошану, прислужнику. В ім’я мого батька, якому ти служиш.

Мартен витріщався на нього, не вірячи власним вухам.

— Іди, — тихим голосом, що не віщував нічого доброго, сказав він. — Побався своєю рукою.

Моторошно посміхаючись, хлопчик пішов.

Зачиняючи за собою двері, він почув, як мати жалібно застогнала. Як дух смерті. А слідом за цим, не ймучи віри власним вухам, почув звук удару — слуга його батька наказував їй стулити писок.

Стулити писок!

Жахлива усмішка не сходила з вуст Роланда. Він рішуче пішов вимагати випробування.

Джеймі щойно повернувся з походу по крамницях. Угледівши, що Роланд перетинає двір для навчань, він з усіх ніг рвонув до нього, аби переповісти останню плітку: на заході повстання, пролилася кров, море крові. Але слова застрягли у нього в горлі. Хлопці були знайомі з пелюшок. Малими вони борюкалися, лупцювали один одного й незліченну кількість разів вивчали стіни, в яких народилися.

Роланд пройшов повз нього, не помічаючи, на вустах застигла болісна усмішка. Він прямував до Кортової хижі, вікна котрої були затулені шторами, щоб уберегти господаря від лютої полуденної спеки: прилігши відпочити, Корт набирався сил для вечірніх подвигів у брудних борделях нижнього міста.

Інтуїція підказала Джеймі, що буде далі, і зараз, боячись та разом з тим радіючи, що стане свідком справжньої події, він розривався між бажанням піти за Роландом і побігти по інших хлопців.

Аж ось чари моменту розвіялися, і він щодуху помчав до головної будівлі, вигукуючи: «Катберте! Алане! Томасе!» У спекотному повітрі крики звучали тихо й непереконливо. Всі вони були наділені хлопчачою інтуїцією, тож здогадувалися, що рано чи пізно саме Роланд стане першим із них, хто перейде межу. Але все сталося аж занадто швидко.

Жахлива гримаса усмішки, побачена на Роландовому обличчі, вразила Джеймі більше, ніж усі звістки про війни, революції й чаклунство, разом узяті. Це було щось серйозніше за плітки, що вилітають із беззубого рота, власниця якого сидить над засидженими мухами голівками латуку.

Роланд підійшов до хижі свого вчителя й ударом ноги розчахнув двері. Вони вдарилися об грубу штукатурку на стіні й рикошетом відскочили назад.