РОЗДІЛ II. ПРИДОРОЖНЯ СТАНЦІЯ

Цілий день у нього в голові крутився до болю знайомий дитячий віршик. Така собі зараза, що доводить до сказу, бо глумливо ігнорує будь-які накази здорового глузду покласти цьому край. Віршик був такий:

Накрапає дощик на іспанські луки

дарує радість та, на жаль, і муки.

Всім відомо вже давно,

що наш час — це полотно,

а життя — лише та мить,

що на полотні лежить.

У житті все плинне,

водночас незмінне,

час як білий аркуш,

ти по ньому пишешта

на білім полі ти сліди залишиш.

Є у тебе розум чи його немає —

дощик тихо падає, дощик накрапає.

Нас кохання окриляє,

Та земля не відпускає.

Літаки в грозу попали,

На Іспанію упали.

У останньому рядку було слово «літаки», значення якого стрілець не знав, — зате добре розумів, чому цей віршик сплив у його пам’яті. Йому весь час снилася його кімната в замку і мама, яка наспівувала йому цю пісеньку, коли він із поважним виглядом лежав у ліжечку біля вікна з різнобарвними скляними вітражами. То була не колискова на добраніч (бо ж хлопчики, народжені для Високої Мови, мусили стрічати темряву на самоті), а пісня, яку мати співала йому перед денним сном. Він пригадував гнітюче світло дощового дня, що мерехтіло веселками на простьобаній клаптевій ковдрі, відчував холодне повітря кімнати й сильне тепло від ковдр, любов до матері та її кармінні вуста, нав’язливу мелодію безглуздої пісеньки й материн голос.