РОЗДІЛ IV. Пришелепкуваті мутанти

— Тоді так тому й бути. Хай там як, були люди, що заперечували проти цього, — вони вважали, що їх буде проклято, якщо я це зроблю. Але хлопцеві припало до смаку ґвалтувати жінок. Знаєш, що це таке?

— Так, — відповів Джейк. — Мабуть, невидимці було легше це робити. І як ти його впіймав?

— Про це послухаєш іншим разом. — Сказав це, знаючи, що іншого разу не буде. Вони обидва це знали. — За два роки по тому я покинув дівчину… Це сталося у селі під назвою Королівське Місто. Сталося, хоч я і не хотів цього робити…

— Ще й як хотів, — відповів хлопчик, і навіть м’якість тону, з яким це було сказано, не змогла приховати презирство, що бриніло в його голосі. — Тобі треба було дійти до тієї Вежі, чи не так? За будь-яку ціну триматися у сідлі, як ковбоям у Мережі мого батька?

Роланд відчув, як кров шугонула в обличчя, змусивши його зашарітися, але спромігся відповісти рівним голосом.

— Гадаю, то був останній етап. Я про своє дорослішання. Я ніколи не знав, що станеться, поки це не відбувалося. І тільки пізніше це усвідомлював.

Раптом він із тривогою зрозумів, що уникає розповіді, яку хотів почути хлопчик.

— Мабуть, обряд досягнення повноліття був частиною дорослішання, — знехотя промовив він. — Формальною частиною. Мало не офіціозом, наче танець. — І стрілець неприємно розсміявся.

Хлопчик промовчав.

— Поєдинок потрібен був для того, аби довести, на що ти здатен… — почав Роланд.

Літо. Спека.

Того року Повна Земля прийшла до них, як коханка-вампіриця: висмоктала всі соки з землі й знищила врожай землевласників, перетворивши поля міста-фортеці Ґілеад на стерильно-білу пустку. На віддалі кількох миль на захід, біля кордонів на краю цивілізованого світу, вже почалися заворушення. Повідомлення звідти були невтішними, але навіть вони блякли перед обличчям спеки, котра панувала тут, у центрі. Худоба з порожніми очима стояла, висолопивши язики, в загонах на скотарнях. Кабани рохкали без особливої охоти, геть забувши і про свиней, і про продовження роду, і навіть про нагострені ножі, що чекали свого часу, який мав настати з приходом осені. Люди, як завжди, жалілися на податки й військовий обов’язок, але крізь забрало порожніх гарячкових балачок про політику проглядала апатія. Центр обтріпався й вилиняв, як старий килим, який прали, топтали ногами, трусили, вішали й сушили, і так безліч разів. Нитка, на якій тримався останній діамант на грудях світу, готова була от-от обірватися. Речі не трималися купи. Влітку перед занепадом, що наближався, земля втягнула в себе повітря.

Хлопець тинявся без діла горішнім коридором кам’яної громади, котра була йому домом, відчуваючи все, що відбувалося, але не розуміючи. Він був небезпечно порожній і жадав наповнення.

Відтоді як повісили кухаря, який завжди знаходив щось смачненьке для голодних дітей, минуло три роки. Роланд витягнувся і поширшав у плечах і стегнах. Зараз на ньому були тільки линялі штани з грубої бавовняної тканини, і в свої чотирнадцять років він уже виглядав як той чоловік, яким невдовзі стане: високий, стрункий і прудконогий. Він і досі був незайманий, але на нього вже накинули оком дві замазури — молодші дочки купця із Західного Міста. Він теж був до них небайдужий і зараз відчув це гостріше, ніж будь-коли. Навіть у прохолоді коридора його тіло вкрилося потом.

Попереду були кімнати матері, до яких він наближався без будь-якої цікавості, збираючись просто пройти повз них й піднятися на дах, де на нього чекали прохолодний вітерець і насолода від руки.

Коли він проходив повз двері, його покликав чийсь голос:

— Агов, хлопче!

Радник Мартен. Він був одягнений з підозрілою недбалістю, що викликала занепокоєння, — чорні штани з плащової тканини, тісні, немов трико, і біла сорочка, наполовину розстебнута на безволосих грудях. Чуприна була розкуйовджена.

Хлопчик мовчки дивився на нього.

— Заходь, заходь. Не стовбич у коридорі. Твоя мати хоче поговорити з тобою. — Губами він посміхався, проте риси ховали в собі темний, злий сміх. Під цією маскою не було нічого, крім холоду.