РОЗДІЛ III. ОРАКУЛ І ГОРИ

Хлопчик знайшов провидицю, і це мало не коштувало йому життя.

Уві сні стрілець відчув слабкий поштовх якогось глибинного інстинкту і прокинувся. Все навколо огортала непроглядна пітьма, що прийшла на зміну сутінкам. Саме в сутінки вони з Джейком досягли порослої травою та майже рівної ділянки — справжньої оази, яка розташовувалася над першим узвишшям розкиданого передгір’я. Навіть під час виснажливих сходжень, коли вони щосили видиралися на гору, змагаючись за кожен фут із безжалісним нищівним сонцем, було чутно, як там, зверху, в зелених вербових дібровах знадливо потирають ніжка об ніжку цвіркуни. Стрілець тримався спокійно, та й хлопчик принаймні зберігав видимість спокою на обличчі (і стрілець цим пишався). Але Джейкові не вдавалося приховати дикий вираз безбарвних очей, нерухомий, наче в коня, що чує воду і не поніс тільки тому, що його стримує туго натягнутий повід, гіпнотичне повеління вершника. Коня у такому стані, коли тільки взаєморозуміння (а не шпори) може стримати на місці. Стрілець і сам відчував, що від цвірчання йому паморочиться в голові, тож міг збагнути міру Джейкової спраги. Руки наче самі намацували тверді виступи, за які можна чіплятися, лізучи нагору, а коліна благали, щоби їх подряпали об гострі камінці, випрошували крихітних, прикрих, щемких порізів.

Всю дорогу нещадне сонце палило їх своїм промінням. Навіть коли воно — непомірно велике і криваво-червоне — вже почало хилитися до заходу, то все одно не здавалося, вперто просвічувало крізь розколину в горах праворуч від них, засліплюючи їм очі й перетворюючи кожну краплину поту на призму страждання.

Потім почалася меч-трава. Спочатку це були тільки миршаві пожовклі кущики, що з дивовижною живучістю чіплялися за неродючий розмитий ґрунт. Трохи вище вони поступилися місцем чортовому зіллю, спочатку куцому, потім зеленому й буйному… а тоді ніздрі залоскотав приємний запах справжньої трави, що росла впереміш із тимофіївкою в тіні перших карликових ялин. Стрілець помітив, як там, у тінистій гущавині трави, рухається щось дугоподібне й коричневе. Видобувши револьвера, він вистрелив і вбив кролика раніше, ніж Джейк устиг вигукнути від здивування. А наступної миті вже ховав револьвер у кобуру.

— Станемо тут, — сказав стрілець. Попереду зарості трави вели у хащі зелених верб — неймовірне, дивовижне видовище після випаленого стерильного безмежжя сланцевої пустелі. Там, мабуть, є джерело, а можливо, й декілька, та жадана прохолода, але на відкритій місцині все-таки краще. Кожен крок давався хлопчикові дуже тяжко. Крім того, в тінистій гущавині пущі можуть водитися кажани-кровососи, котрі заважатимуть малому спати, яким би глибоким не був сон. І якщо це вампіри, то жоден із них не прокинеться вранці… принаймні, не в цьому світі.

— Піду наберу хмизу, — сказав хлопчик.

Стрілець посміхнувся.

— Ні, Джейку, не підеш. Сідай-но.

Чиї це слова? Якоїсь жінки. Сюзанни? Він не пригадував. «Час — злодій, що краде пам’ять» — оці слова належали Ваннеєві, це він пам’ятав.

Хлопчик сів. А коли стрілець повернувся, уже мирно посопував у траві. На неслухняному чубі малого вмостився величенький богомол і здійснював обряд омовіння. Стрілець порснув від сміху (вперше за бозна-скільки часу), розклав багаття й пішов по воду.

Вербові хащі виявилися густішими, ніж він думав, і в непевному світлі сутінок тут легко було заблукати. Але він усе-таки знайшов криничку. З усіх боків її обсіли охоронці — жаби та квакші. Стрілець наповнив один із бурдюків… і принишк. Звуки, яких була сповнена ніч, породжували в ньому тривожну млість, чуттєвість, котру не здатна була збурити в ньому навіть Еллі, жінка, з якою він ділив ліжко в Таллі, — надто вже діловим було його ставлення до неї. Йому хотілося думати, що у цій зміні винне раптове звільнення від пустелі, через яке він утратив орієнтацію. Після всіх тих миль гнітючого сланцю м’якість сутінок навіювала мало не депресію.

Він повернувся в табір. Поки в казанку над багаттям скипала вода, оббілував кролика і приготував чудове рагу із залишками консервованих овочів. Потім розбудив Джейка й дивився, як той їсть — напівсонно, але жадібно.

— Завтра ми залишимося тут, — сказав стрілець.

— Але ж чоловік, якого ти наздоганяєш… священик…

— Ніякий він не священик. Не хвилюйся. Нікуди він не дінеться.

— Звідки ти це знаєш?

Стрілець не міг відповісти, тільки головою похитав. Він відчував це підсвідомо — нутром… але це було погане передчуття.

Після вечері він обмив бляшанки, що слугували їм тарілками (не перестаючи дивуватися з себе самого — як він може так марнувати воду?), а коли повернувся, Джейк знову спав. Стрілець відчув ті знайомі поштовхи в грудях, ніби щось там б’ється, то піднімаючись, то опадаючи, — пориви душі, що раніше асоціювалися лише з Катбертом. Вони з Роландом були одного віку, але здавалося, що Катберт набагато молодший.

Цигарка почала хилитися у траву. Він пожбурив її у багаття і дивився на те, як ясно горить жовтий вогонь, як різниться він од вогню чортового зілля. Повітря було дивовижно прохолодним, і стрілець ліг, повернувшись спиною до багаття.