РОЗДІЛ IV. Пришелепкуваті мутанти

— Будь обачний, — сказав стрілець. — Тут темно хоч око виколи.

— Я потихеньку. Тут… ого!

— Що таке? — Стрілець трохи підвівся, намацуючи рукою руків’я револьвера.

Виникла нетривка пауза. Роланд марно напружував очі, силкуючись бодай щось розгледіти у пітьмі.

— Здається, це залізниця, — із сумнівом сказав Джейк.

Стрілець піднявся і пішов на звук його голосу, однією ногою перевіряючи, чи немає попереду западин.

— Я тут. — Простягнута рука котячою лапкою торкнулася стрільцевого обличчя. Хлопчик дуже добре орієнтувався в темряві, навіть краще, ніж сам стрілець. Його зіниці розширювалися, доки не втратили колір: стрілець побачив це, запаливши слабкий смолоскип. У цій камінній утробі не було нічого придатного для горіння, а те, що вони принесли з собою, швидко згоряло на попіл. Часом потреба запалити світло ставала майже непоборною. Так вони зрозуміли, що людина може відчувати голод не тільки без їжі, а й через брак світла.

Хлопчик стояв біля кривої камінної стіни, на якій виднілися паралельні металеві лінії, що губилися в темряві. На кожній із них були закріплені чорні вузлові з’єднання, які, мабуть, раніше слугували провідниками електрики. А збоку і внизу, піднімаючись усього на кілька дюймів над камінною підлогою, йшли рейки з блискучого металу. Що їздило свого часу цими рейками? Стрільцеві уявлялися тільки обтічні електричні ядра, що мчали крізь цю вічну ніч, освітлюючи собі шлях наляканими очима ліхтарів. Він ніколи не чув про такі штуковини, але ж залишки загиблого світу траплялися скрізь, втім, як і демони. Якось стрілець випадково зустрів пустельника, що утримував мало не релігійну владу над жалюгідною жменькою скотарів, бо володів стародавньою бензиновою колонкою. Пустельник припадав до землі, однією рукою по-власницькому обіймаючи колонку, і читав свої знавіснілі безкінечні проповіді. Час від часу він виставляв пістолет, що досі не втратив блиску, прикріплений до струхлявілого гумового шланга, собі між ніг. На колонці ідеально розбірливими (хоч і вкритими іржею) літерами була виведена легенда, значення якої загубилося у віках: АМОКО. Не містить свинцю. Амоко став тотемом бога грому, котрого вшановували, приносячи в жертву овець та імітуючи ревіння двигунів: «Румм! Руммм! Рум-рум-руммммм!»

«Уламки кораблів, — подумав стрілець. — Усього лише безглузді уламки, що стирчать із пісків, на місці яких колись були моря».

А тепер ця залізниця.

— Підемо вздовж колії, — вирішив стрілець.

Хлопчик промовчав.

Стрілець загасив світло, і вони вклалися спати.

Коли Роланд прокинувся, хлопчик уже не спав: він сидів у темряві на одній із рейок і намагався роздивитися стрільця.

Вони рушили вздовж залізничної колії, наче двоє сліпих, — Роланд попереду, Джейк за ним. На одній рейці вони весь час ковзалися, і це теж робило їх подібними до сліпців. За супутника їм правив постійний шум річки, котра текла десь праворуч від них. За три проміжки, якими вони тепер мірили час, вкладаючись спати й прокидаючись, стрілець і Джейк ані словом не перекинулися. Роланд не відчував потреби мислити зв’язно чи планувати подальші дії. Спав він без сновидінь.

Під час третього проміжку між сном вони буквально наштовхнулися на дрезину.

Стрілець налетів на неї грудьми, а хлопчик, що йшов із іншого боку, вдарився лобом і, скрикнувши, опустився на землю.

Роланд негайно запалив світло.

— З тобою все гаразд? — Стрілець аж сам поморщився — так різко й сердито прозвучали його слова.

— Так. — Хлопчик обережно тримав голову, наче вона була дуже крихкою, а потім один раз труснув нею, аби переконатися, що з ним усе-таки нічого не сталося.