Розділ «Том четвертий»

— Так, ось ви знову холостяк і жених, — сказала княжна Марія.

П’єр раптом багрово почервонів і довго уникав поглядом Наташі. Коли він наважився глянути на неї, обличчя її було холодне, строге і навіть презирливе, як йому здалося.

— А ви справді бачили Наполеона й говорили з ним, як нам розповідали? — спитала княжна Марія.

П’єр засміявся.

— Ні разу, ніколи. Завжди всім здається, що бути в полоні означає бути в гостях у Наполеона. Я не тільки не бачив його, але й не чув про нього. Я був у значно гіршому товаристві.

Вечеря кінчалася, і П’єр, який спочатку відмовлявся розповідати про свій полон, потрохи втягнувся в цю розповідь.

— Але ж правда, що ви зосталися, щоб убити Наполеона? — спитала його Наташа, трошки усміхаючись. — Я тоді догадалася, коли ми зустріли вас біля Сухаревої вежі; пам’ятаєте?

П’єр признався, що це була правда, і з цього запитання, потрохи керований запитаннями княжни Марії і особливо Наташі, втягнувся в докладну розповідь про свої пригоди.

Спочатку він розповідав з тим глузливим, лагідним поглядом, що його мав тепер на людей і особливо на самого себе; але потім, коли він дійшов у розповіді до жахів і страждань, які він бачив, він, сам того не помічаючи, захопився і став говорити зі стриманим хвилюванням людини, що у спогадах переживає сильні враження.

Княжна Марія, лагідно усміхаючись, дивилась то на П’єра, то на Наташу. Вона в усій цій розповіді бачила тільки П’єра і йога доброту. Наташа, спершись на лікоть, стежила, ні на хвилину не одриваючись, за П’єром, очевидно переживаючи разом з ним те, що він розказував, і вираз обличчя її раз у раз змінювався відповідно до розповіді. Не тільки її погляд, а й вигуки і короткі запитання, які вона ставила, показували П’єру, що з того, що він розповідав, вона розуміла саме те, що він хотів передати. Видна було, що вона розуміла не тільки те, що він розповідав, але й те, що він хотів би і не міг висловити. Про епізод свій з дитиною і з жінкою, за захист яких його було взято, П’єр розповів так:

— Це було жахливе видовище, діти покинуті, деякі в вогні... При мені винесли дитину... жінки, з яких стягали одяг, виривали сережки...

П’єр почервонів і зам’явся.

— В цей час приїхав роз’їзд і всіх тих, які не грабували, всіх мужчин забрали. І мене.

— Ви, певне, не все розказуєте; ви, певне, зробили що-небудь... — сказала Наташа і помовчала, — хороше.

П’єр розповідав далі. Розповідаючи про страту, він хотів обминути страшні подробиці; але Наташа вимагала, щоб він нічого не пропускав.

П’єр почав був розповідати про Каратаєва (він уже встав з-за стола і ходив, Наташа стежила за ним очима) і зупинився.

— Ні, ви не можете зрозуміти, чого я навчився в цієї неписьменної людини — в дурника.

— Ні, ні, говоріть, — сказала Наташа. — А він де?

— Його вбили майже при мені.

І П’єр почав розповідати про останній час їхнього відступу, про хворобу Каратаєва (голос його тремтів безперестанно) і його смерть.