Розділ «Том четвертий»

Вілларський їхав у Москву, і вони умовились їхати разом.

Під час свого одужування в Орлі П’єр був перейнятий почуттям радості, свободи, життя; але коли він, під час своєї подорожі, опинився на вільному світі, побачив сотні нових облич, почуття це ще більш посилилось. Він увесь час подорожі почував радість школяра на вакаціях. Усі люди: фурман, наглядач, селяни на дорозі чи в селі — усі мали для нього новий смисл. Присутність і зауваження Вілларського, який увесь час скаржився на бідність, відсталість від Європи, неуцтво Росії, тільки збільшували П’єрову радість. Там, де Вілларський вбачав мертвотність, П’єр вбачав незвичайно могутню силу життєвості, ту силу, яка в снігу, на цьому просторі, підтримувала життя цього цілого, особливого і єдиного народу. Він не перечив Вілларському, наче погоджувався з ним (бо вдавано погоджуючись, можна було найкоротшим шляхом обминути розмови, з яких нічого не могло вийти) і радісно усміхався, слухаючи його.

XIV

Так само, як важко пояснити, чому, куди поспішають мурашки з розкиданої купки, одні геть з купки, тягнучи смітинки, яйця та мертві тіла, другі назад в купку — чого вони стикаються, наздоганяють одна одну, б’ються, — так само важко було б пояснити причини, що змушували росіян після виходу французів товпитися в тому місці, яке перше звалося Москвою. Але так само, як, дивлячись на розсипаних навколо розореної купки мурашок, незважаючи на цілковите знищення купки, можна побачити по чіпкості, енергії, по незчисленності комах, які копошаться, що розорено все, крім чогось незруйновного, нематеріального, що являє собою всю силу купки, — так само й Москва в жовтні місяці, хоч не було ні начальства, ні церков, ні святині, ні багатств, ні будинків, була тією ж Москвою, якою була в серпні. Усе було зруйноване, крім чогось нематеріального, але могутнього і незруйновного.

Імпульси людей, що з усіх боків поривалися до Москви після її очищення від ворога, були найрізноманітніші, особисті і в перший час здебільшого — дикі, тваринні. Один лише імпульс буз спільний для всіх — це потяг туди, в те місце, що перше звалося Москвою, для прикладення там своєї діяльності.

За тиждень у Москві вже було п’ятнадцять тисяч мешканців, за два було двадцять п’ять тисяч і т. д. Число це дедалі підвищувалось і на осінь 1813 року дійшло цифри, що перевищила кількість населення 12-го року.

Першими росіянами, які вступили в Москву, були козаки загону Вінцінгероде, селяни з сусідніх сіл і мешканці, що втекли з Москви і переховувались у її околицях. Росіяни, вступивши в розорену Москву і заставши її розграбованою, стали теж грабувати. Вони продовжували те, що робили французи. Валки селян приїжджали в Москву для того, щоб вивозити на села все, що було кинуто по розорених московських будинках та вулицях. Козаки вивозили, що могли, у свої ставки; господарі домів забирали все те, що вони знаходили в інших домах, і переносили до себе які свою власність.

Але за першими грабіжниками приїжджали другі, треті, і що день то грабіж у міру збільшення грабіжників ставав дедалі важчим і набирав більш певних форм.

Французи застали Москву хоч і пусту, але з усіма формами міста, що органічно правильно жило, з його різними функціями торгівлі, ремесел, розкоші, державного управління, релігії. Форми ці були безживні, але вони ще існували. Були ряди, крамниці, магазини, лабази, базари — здебільшого з товарами; були фабрики, ремісничі заклади; були палаци, багаті доми, повні предметів розкоші; були лікарні, остроги, присутствені місця, церкви, собори. Чим довше залишались французи, тим більше знищувались ці форми міського життя, і наприкінці все злилося в одно неподільне, безживне поле грабежу.

Грабіж французів, чим далі він тривав, тим більше руйнував багатства Москви і сили грабіжників. Грабіж росіян, з якого почалось захоплення росіянами столиці, чим довше він тривав, чим більше було в ньому учасників, тим швидше відновлював багатство Москви і правильне життя міста.

Крім грабіжників, найрізноманітніші люди, яких тягло — кого цікавість, кого обов’язок служби, кого вигода, — домовласники, духівництво, вищі і нижчі чиновники, крамарі, ремісники, селяни — з різних боків, як кров до серця, — приливали до Москви.

Через тиждень уже селян, які приїжджали з порожніми возами для того, щоб вивозити речі, зупиняло начальство і примушувало вивозити трупи з міста. Інші селяни, почувши про невдачу товаришів, приїжджали до міста з хлібом, вівсом, сіном, збиваючи ціну один одному до ціни, нижчої за колишню. Артілі теслярів, сподіваючись на добрі заробітки, щодня входили в Москву, і з усіх боків будувались нові і лагодились старі, погорілі будинки. Купці в ятках розпочинали торгівлю. Харчевні, заїзди влаштовувалися в обгорілих будинках. Духівництво відновило відправи в багатьох непогорілих церквах. Жертвувателі приносили розграбовані церковні речі. Чиновники приладновували свої столи з сукном та шафи з паперами в маленьких кімнатах. Вище начальство й поліція розпоряджались роздачею добра, що залишилось після французів. Господарі тих будинків, у яких було багато залишено звезених з інших будинків речей, скаржились на несправедливість того, що всі речі звозилися до Грановитої палати; інші наполягали на тому, що французи звезли речі з різних будинків в одно місце, і тому несправедливо віддавати господареві дому ті речі, які в нього знайдено. Лаяли поліцію; підкуповували її; писали вдесятеро кошториси на погорілі казенні речі; вимагали допомоги. Граф Растопчин писав свої прокламації.

XV

Наприкінці січня П’єр приїхав у Москву і зупинився в уцілілому флігелі. Він з’їздив до графа Растопчина, до деяких знайомих, що повернулися в Москву, і збирався на третій день їхати до Петербурга. Всі святкували перемогу; все кипіло життям у розореній і оживаючій столиці. П’єром усі були раді; всі бажали бачити його і всі розпитували його про те, що він бачив. П’єр почував себе особливо прихильно настроєним до всіх людей, яких він зустрічав; але мимоволі тепер він тримав себе з усіма людьми насторожено, так, щоб не зв’язати себе чим-небудь. На всі запитання, які йому ставили, важливі чи зовсім незначні, — чи питали його: де він житиме? чи буде він будуватись? коли він їде до Петербурга і чи візьметься одвезти ящика? — він відповідав: так, можливо, я думаю, і т. ін.

Про Ростових він чув, що вони в Костромі, і думка про Наташу рідко виникала в нього. Коли вона й виникала, то тільки як приємний спогад давно минулого. Він почував себе не тільки вільним від життьових умов, але й від цього почуття, яке він, як йому здавалося, нарочито викликав у собі.

На третій день по своєму приїзді в Москву він узнав від Друбецьких, що княжна Марія в Москві. Смерть, страждання, останні дні князя Андрія часто викликали у П’єра задуму, і тепер з новою виразністю прийшли йому в голову. Почувши за обідом, що княжна Марія в Москві і живе в своєму вцілілому домі на Вздвиженці, він того ж вечора поїхав до неї.

Дорогою до княжни Марії П’єр не перестаючи думав про князя Андрія, про свою дружбу з ним, про різні з ним зустрічі і особливо про останню — в Бородіні.

«Невже він помер у тому злобному настрої, в якому він був тоді? Невже не відкрилось йому перед смертю пояснення життя?» — думав П’єр. Він згадав про Каратаєва, про його смерть і мимоволі став порівнювати цих двох людей, таких різних і разом з тим таких схожих любов’ю, яку він мав до обох, і тим, що обидва жили і обидва померли.

В дуже серйозному настрої П’єр під’їхав до будинку старого князя. Будинок цей уцілів. В ньому видно було сліди руйнування, але характер будинку був той самий. Старий офіціант з суворим обличчям, зустрівши П’єра і наче бажаючи дати, відчути гостеві, що відсутність князя не порушує порядку дому, сказав, що княжна зволила пройти в свої кімнати і приймає по неділях.

— Повідом, може, прийме, — сказав П’єр.