Розділ «Том четвертий»

П’єр розповідав свої пригоди так, як він ніколи ще не згадував їх. Він бачив тепер наче нове значення в усьому тому, що він пережив. Тепер, коли він розповідав усе це Наташі, він почував ту виняткову насолоду, яку дають жінки, слухаючи мужчину, — не розумні жінки, які, слухаючи, намагаються або запам’ятати, що їм говорять, для того, щоб збагатити свій розум і при нагоді переказати те саме або приладнати розказуване до свого і викласти швиденько свої розумні міркування, вироблені в своєму маленькому розумовому господарстві; а ту насолоду, яку дають справжні жінки, обдаровані здібністю вибирання і вбирання в себе всього найкращого, що тільки є у проявах мужчини. Наташа, сама не знаючи цього, була цілком заполонена розповіддю: вона не пропускала ні слова, ні зміни в голосі, ні погляду, ні здригання мускула на обличчі, ні жеста П’єрового. Вона на льоту ловила ще несказане слово і прямо вносила в своє розкрите серце, вгадуючи таємний смисл усієї душевної роботи П’єра.

Княжна Марія розуміла розповідь, співчувала їй, але вона тепер бачила інше, що заполонювало всю її увагу; вона бачила можливість любові і щастя між Наташею і П’єром. І ця думка, що вперше виникла в неї, сповнювала її душу радістю.

Було три години ночі. Офіціанти з сумовитими, строгими обличчями приходили переміняти свічки, але ніхто не помічав їх.

П’єр закінчив свою розповідь. Наташа блискучими, жвавими очима все ще невпинно і уважно дивилась на П’єра, наче бажаючи зрозуміти те, чого він, можливо, не висловив. П’єр, соромливо і щасливо ніяковіючи, зрідка поглядав на неї і придумував, що сказати тепер, щоб перевести розмову на іншу тему. Княжна Марія мовчала. Нікому й на думку не спадало, що три години ночі і що пора спати.

— Кажуть: нещастя, страждання, — сказав П’єр. — Та якби зараз, в цю хвилину мені сказали: хочеш залишатися, чим ти був до полону, чи спочатку пережити все це? Ради бога, ще раз полон і конятина. Ми думаємо, що як нас викине із звичної доріжки — все пропало; а тут тільки починається нове, хороше. Поки є життя, є і щастя. Попереду багато, багато. Це я вам кажу, — промовив він, звертаючись до Наташі.

— Так, так, — сказала вона, відповідаючи на зовсім інше, — і я нічого не бажала б, як тільки пережити все спочатку.

П’єр уважно подивився на неї.

— Так, і більш нічого, — підтвердила Наташа.

— Неправда, неправда, — вигукнув П’єр. — Я не винен, що я живий і хочу жити; і ви теж.

Раптом Наташа опустила голову на руки й заплакала.

— Чого ти, Наташо? — сказала княжна Марія.

— Нічого, нічого. — Вона усміхнулась крізь сльози до П’єра. — Прощавайте, пора спати.

П’єр встав і попрощався.

Княжна Марія і Наташа, як і завжди, зійшлися в спальні. Вони поговорили про те, що розповідав П’єр. Княжна Марія не казала своєї думки про П’єра. Наташа теж не говорила про нього.

— Ну, прощавай, Марі, — сказала Наташа. — Знаєш, я часто боюсь, що ми не говоримо про нього (про князя Андрія), наче ми боїмося принизити наше почуття, і забуваємо.

Княжна Марія важко зітхнула і цим зітханням визнала правдивість Наташиних слів; але на словах вона не погодилася з нею.

— Хіба можна забути? — сказала вона.

— Мені так гарно було сьогодні розповісти все, і тяжко, і боляче, й гарно. Дуже гарно, — сказала Наташа, — я певна, що він справді любив його. Тому я розповіла йому... Нічого, що я розповіла йому? — раптом, почервонівши, спитала вона.

— П’єру? О ні! Який він чудесний, — сказала княжна Марія.

— Знаєш, Марі, — раптом сказала Наташа з пустотливою усмішкою, якої давно не бачила княжна Марія на її обличчі. — Він зробився якийсь чистий, гладенький, свіжий; наче з лазні; ти розумієш? — морально з лазні. Правда?