Розділ «Том четвертий»

«Як він думає це легко, — подумав П’єр. — Він не знає, як це страшно, як небезпечно. Занадто рано або занадто пізно... Страшно!»

— То як зволите наказати? Завтра зволите їхати? — спитав Савельїч.

— Ні; я трохи відкладу. Я тоді скажу. Ти мені пробач за турботи, — сказав П’єр і, дивлячись на Савельїчеву усмішку, подумав: «Як дивно, однак, що він не знає, що тепер нема ніякого Петербурга і що передусім треба, щоб вирішилось те. А втім, він, певне, знає, тільки прикидається. Поговорити з ним? Як він думає? — подумав П’єр. — Ні, згодом коли-небудь».

За сніданком П’єр сказав княжні, що вчора він був у княжни Марії і застав там, — можете собі уявити, кого?! — Наташу Ростову.

Княжна удала, що вона в цій звістці не вбачає нічого більш незвичайного, як у тому, що П’єр бачив Анну Семенівну.

— Ви її знаєте? — спитав П’єр.

— Я бачила княжну, — відповіла вона. — Я чула, що її сватали за молодого Ростова. Це було б дуже добре для Ростових; кажуть, вони зовсім розорилися.

— Ні, Ростову ви знаєте?

— Чула тоді тільки про цю історію. Дуже шкода.

«Ні, вона не розуміє або вдає, — подумав П’єр. — Краще теж не казати їй».

Княжна теж приготувала провізію на дорогу П’єру.

«Які вони добрі всі, — думав П’єр, — чого вони тепер, коли вже напевне їх це не може більш цікавити, клопочуться всім цим? І все для мене; ось що дивно».

Цього ж дня до П’єра приїхав поліцеймейстер з пропозицією прислати довіреного до Грановитої палати для прийняття речей, які сьогодні роздають власникам.

«Ось і цей теж, — думав П’єр, дивлячись в обличчя поліцеймейстерові, — який гарний, красивий офіцер і який добрий! Тепер клопочеться такими дрібницями. А ще кажуть, що він нечесний і користується. Яка нісенітниця! А втім, чому ж йому й не користуватись? Він так і вихований. І всі так роблять. А таке приємне, добре обличчя, і усміхається, дивлячись на мене».

П’єр поїхав обідати до княжни Марії.

Проїжджаючи вулицями поміж згарища будинків, він дивувався з краси цих руїн. Комини будинків, обвалені стіни, мальовничо нагадуючи Рейн і Колізей, тяглися, ховаючи одні одних, по погорілих кварталах. Зустрічні візники і їздці, теслярі, які клали зруби, перекупки та крамарі, всі з веселими, радісними обличчями, кидали погляди на П’єра і наче казали: «А, ось він! Побачимо, що вийде з цього».

Біля входу в дім княжни Марії П’єра охопив сумнів у правдивості того, що він був тут вчора, бачився з Наташею і говорив з нею. «Може, це я видумав. Може, я ввійду і нічого не побачу». Але не встиг він вступити до кімнати, як уже всім єством своїм з раптової втрати своєї свободи відчув її присутність. Вона була в тому самому чорному платті з м’якими складками і так само причесана, як і вчора, але вона була зовсім інша. Якби вона була такою вчора, коли він увійшов до кімнати, він би не міг ні на мить не впізнати її.

Вона була такою ж, якою він знав її майже дитиною і потім нареченою князя Андрія. Веселий запитливий блиск світився в її очах; на обличчі був привітний і химерно-пустотливий вираз.

П’єр обідав і просидів би цілий вечір; але княжна Марія їхала на всеношну, і П’єр поїхав з ними разом.

Другого дня П’єр приїхав рано, обідав і просидів цілий вечір. Незважаючи на те, що княжна Марія і Наташа були очевидно раді гостем, незважаючи на те, що весь інтерес П’єрового життя зосереджувався тепер у цьому домі, до вечора вони все переговорили, і розмова раз у раз переходила з однієї зовсім незначної теми на другу і часто уривалася. П’єр засидівся цього вечора так допізна, що княжна Марія і Наташа переглядались між собою, очевидно чекаючи, коли він піде. П’єр бачив це і не міг піти. Йому ставало важко, незручно, але він усе сидів, бо не міг встати й піти.