Розділ «Том четвертий»

— Справді, — сказала княжна Марія, — він багато виграв.

— І сюртучок коротенький, і волосся обстрижене; зовсім, ну зовсім як з лазні... тато бувало...

— Я розумію, що він (князь Андрій) нікого так не любив, як його, — сказала княжна Марія.

— Так, і він відмінний від нього. Кажуть, що дружні мужчини, коли зовсім різні. Мабуть, це правда. Правда, він зовсім нічим на нього не схожий?

— Зовсім, і чудесний.

— Ну, прощавай, — відповіла Наташа.

І та ж пустотлива усмішка, наче забута, довго залишалась на її обличчі.

XVIII

П’єр довго не міг заснути цього дня; він туди й сюди ходив по кімнаті, то насуплено вдумуючись у щось важке, раптом знизуючи плечима і здригаючись, то щасливо усміхаючись.

Він думав про князя Андрія, про Наташу, про їхню любов, і то ревнував її до минулого, то докоряв собі за це, то прощав. Була вже шоста година ранку, а він все ходив по кімнаті.

«Ну, що ж робити; коли, вже не можна без цього? Що ж робити?! Виходить, так треба», — сказав він сам до себе і, квапливо роздягнувшись, ліг у ліжко, щасливий і схвильований, але без сумнівів і вагань.

«Треба, хоч як це чудно, хоч яке неможливе це щастя, — треба зробити все для того, щоб бути з нею чоловіком і жінкою», — сказав він собі.

П’єр ще за кілька днів до цього визначив п’ятницю днем свого від’їзду до Петербурга. Коли він прокинувся в четвер, Савельїч прийшов до нього за наказами про складання речей у дорогу.

«Як до Петербурга? Що таке Петербург? Хто в Петербурзі? — мимоволі, хоч і в думці, спитав він. — Ага, щось таке давно, ще раніше, ніж це сталося, я чогось збирався до Петербурга, — згадав він. — Чому ж? я й поїду, можливо. Який він добрий, уважний, як усе пам’ятає! — подумав він, дивлячись на старе обличчя Савельїча. — І яка усмішка приємна!» — подумав він.

— Ну, що, все не хочеш на волю, Савельїч? — спитав П’єр.

— Нащо мені, ваше сіятельство, воля? За покійного графа, царство небесне, жили і від вас кривди не бачили.

— Ну, а діти?

— І діти проживуть, ваше сіятельство: за такими панами жити можна.

— Ну, а спадкоємці мої? — сказав П’єр. — Раптом я оженюся... Може ж таке статися, — додав він, мимоволі усміхнувшись.

— І, насмілюся сказати, добре діло, ваше сіятельство.