Розділ «Том четвертий»

— Що можна сказати чи подумати на втіху? — сказав П’єр. — Нічого. Нащо було вмирати такому гарному, сповненому життя хлопчикові?

— Так, у наш час важко було б жити без віри... — сказала княжна Марія.

— Так, так. Оце істинна правда, — поспішно перебив П’єр.

— Чому? — спитала Наташа, уважно дивлячись в очі П’єру.

— Як чому? — сказала княжна Марія. — Сама думка про те, що чекає там...

Наташа, не дослухавши княжни Марії, знову запитливо подивилась на П’єра.

— І тому, — говорив далі П’єр, — що тільки та людина, яка вірить, що є бог, який керує нами, може перенести таку втрату, як її і... ваша, — сказав П’єр.

Наташа вже розтулила рота, бажаючи сказати щось, але раптом зупинилася. П’єр поспішив одвернутись від неї і звернувся знову до княжни Марії з запитанням про останні дні життя свого друга. Збентеження у П’єра тепер майже пройшло; але разом з тим він почував, що зникла вся його попередня вільність. Він почував, що над кожним його словом, вчинком тепер є суддя, суд якого дорожчий за суд усіх людей на світі. Він тепер говорив і говорячи враховував те враження, яке справляли його слова на Наташу. Він не говорив навмисне того, що могло б сподобатись їй; але хоч би що він говорив, він з її погляду судив себе.

Княжна Марія неохоче, як це завжди буває, почала розказувати про той стан, в якому вона застала князя Андрія. Але П’єрові запитання, його збуджено неспокійний погляд, його тремтяче від хвилювання обличчя потроху змусили її вдатися в подробиці, які вона боялася для самої себе відновлювати в уяві.

— Авжеж, авжеж, так, так... — вимовляв П’єр, нагнувшись вперед усім тілом над княжною Марією і жадібно вслухаючись у її розповідь. — Так, так; то він заспокоївся? полагіднішав? Він так усіма силами душі завжди шукав одного — бути цілком хорошим, що він не міг боятися смерті. Вади, які були в ньому — якщо вони були, — походили не від нього. То він полагіднішав? — питав П’єр. — Яке щастя, що він побачився з вами, — сказав він до Наташі, раптом звертаючись до неї і дивлячись на неї повними сліз очима.

Наташине обличчя здригнулося. Зона нахмурилась і на мить опустила очі. З хвилину вона вагалася: говорити чи не говорити.

— Так, це було щастя, — сказала вона тихим грудним голосом, — для мене напевне це було щастя. — Вона помовчала. — І він... він... він казав, що бажав цього, в ту хвилину, як я прийшла до нього...

Голос у Наташі урвався. Вона почервоніла, стиснула руки на колінах і раптом, очевидно зробивши над собою зусилля, підвела голову і швидко почала говорити.

— Ми нічого не знали, коли їхали з Москви. Я не сміла спитати про нього. І раптом Соня сказала мені, що він з нами. Я нічого не думала, не могла уявити собі, в якому він стані; мені тільки треба було бачити його, бути з ним, — говорила вона, тремтячи і задихаючись. І, не даючи перебивати себе, вона розповіла те, чого вона ще ніколи нікому не розповідала: все те, що вона пережила за ті три тижні їх подорожі та життя в Ярославлі.

П’єр слухав її з розтуленим ротом і не зводячи з неї своїх очей, повних сліз. Слухаючи її, він не думав ні про князя Андрія, ні про смерть, ні про те, що вона розповідала. Він слухав її і тільки жалів її за те страждання, яке вона переживала тепер, розказуючи.

Княжна, скривившись від бажання стримати сльози, сиділа біля Наташі і слухала вперше історію цих останніх днів любові свого брата з Наташею.

Ця болісна і радісна розповідь, видно, була необхідна для Наташі.

Вона розказувала найнезначніші подробиці поряд з найзадушевнішими таємницями і, здавалося, ніколи не могла закінчити. Кілька разів вона повторювала те саме.

За дверима почувся голос Десаля, який питав, чи можна Миколеньці ввійти попрощатися.

— Та от і все, все... — сказала Наташа. Вона швидко встала, в той час як входив Миколенька, і майже побігла до дверей, стукнулась головою об двері, прикриті портьєрою, і, застогнавши чи то від болю, чи то від печалі, вирвалася з кімнати.