Розділ «Том четвертий»

— Слухаю, — відповів офіціант, — пройдіть, будь ласка, до портретної.

За кілька хвилин до П’єра вийшли офіціант і Десаль. Десаль від імені княжни переказав П’єру, що вона дуже рада бачити його і просить, якщо він пробачить їй безцеремонність, зійти нагору в її кімнати.

В невисокій кімнатці, освітленій однією свічкою, сиділа княжна і ще хтось з нею, у чорному платті. П’єр пам’ятав, що при княжні завжди були компаньйонки, але хто вони такі, ті компаньйонки, П’єр не знав і не пам’ятав. «Це одна з компаньйонок», — подумав він, глянувши на даму в чорному платті.

Княжна швидко встала йому назустріч і простягнула руку.

— Бачте, — сказала вона, вглядаючись у його інше тепер обличчя, після того, як він поцілував її в руку, — ось як ми з вами зустрічаємось. — Він і останній час часто говорив про вас, — сказала вона, переводячи свої очі з П’єра на компаньйонку з соромливістю, яка на мить здивувала П’єра.

— Я така рада була, взнавши, що ви врятувалися. Це була єдина радісна звістка, яку ми одержали, з давнього часу. — Знову ще неспокійніше княжна оглянулась на компаньйонку і хотіла щось сказати; та П’єр перебив її.

— Ви можете собі уявити, я нічого не знав про нього, — сказав він. — Я вважав його вбитим. Усе, що я взнав, я взнав від інших, через треті руки. Я знаю тільки, що він потрапив до Ростових... Яка доля!

П’єр говорив швидко, жваво. Він глянув раз на обличчя компаньйонки, побачив уважно-привітний, цікавий погляд, спрямований на нього, і, як це часто буває під час розмови, він чомусь відчув, що ця компаньйонка в чорному платті — миле, добре, гарне створіння, яке не перешкодить його задушевній розмові з княжною Марією.

Але коли він сказав останні слова про Ростових, збентеження в обличчі княжни Марі! виявилось ще дужче. Вона знову перебігла очима з обличчя П’єра на обличчя дами в чорному платті і сказала:

— Ви не впізнаєте хіба?

П’єр глянув ще раз на бліде, тонке, з чорними очима і чудним ротом обличчя компаньйонки. Щось рідне, давно забуте й більше ніж миле дивилось на нього з цих уважних очей.

«Але ж ні, це не може бути? — подумав він. — Це суворе, худе і бліде, постаріле обличчя? Це не може бути вона. Це тільки спогад того». Та в цей час княжна Марія сказала: «Наташа». І обличчя з уважними очима напружено, з зусиллям, як відчиняються заржавілі двері, — усміхнулось, і з цих розчинених дверей раптом війнуло і обдало П’єра тим давно забутим щастям, про яке, особливо тепер, він не думав. Війнуло, огорнуло і заполонило його всього. Коли вона усміхнулася, вже не могло бути сумнівів: це була Наташа, і він любив її.

У першу ж хвилину П’єр мимоволі і їй, і княжні Марії, і, головне, самому собі сказав невідому йому самому таємницю. Він почервонів радісно і стражденно болісно. Він хотів приховати своє хвилювання. Але чим більше він хотів приховати його, тим ясніше — ясніше, ніж найвиразнішими словами, — він собі, і їй, і княжні Марії говорив, що він любить її.

«Ні, це так, від несподіванки», — подумав П’єр. Але тільки-но він хотів продовжувати почату розмову з княжною Марією, як знову глянув на Наташу, і ще яскравіша краска залила його обличчя, і ще дужче хвилювання радості і страху охопило його душу. Він заплутався в словах і зупинився на половині фрази.

П’єр не помітив Наташі, бо він зовсім не сподівався бачити її тут, але він не впізнав її тому, що зміна, яка сталася в ній відтоді, як він не бачив її, була величезна. Вона схудла і зблідла. Та не це робило її невпізнанною: її не можна було впізнати в першу хвилину, як він увійшов, тому, що на цьому обличчі, в очах якого раніш завжди світилася затаєна усмішка радості життя, тепер, коли він увійшов і вперше глянув на неї, не було й тіні усмішки; були тільки очі, уважні, добрі і сумовито-запитливі.

П’єрове збентеження не відбилось на Наташі збентеженням, а лише задоволенням, що ледь помітно осяяло все її обличчя.

XVI

— Вона приїхала гостювати до мене, — сказала княжна Марія. — Граф і графиня будуть цими днями. Графиня в жахливому стані. Але Наташі самій треба було бачити лікаря. Її силоміць відіслали зі мною.

— Справді, чи є сім’я без свого горя? — сказав П’єр, звертаючись до Наташі. — Ви знаєте, що це було того самого дня, як нас звільнили. Я бачив його. Який був прекрасний хлопчик!

Наташа дивилась на нього, і у відповідь на його слова тільки більше відкрились і засвітилися її очі.