Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

Пол уже послабив мотузку, яка обплутувала середину його тіла. Він підводиться сісти так раптово, що з розгону б’ється головою об стовп. Це примушує Скота болісно скривитися. Пол дивиться на нього очима, які лише годину тому були синіми. Він посміхається, й куточки його рота підіймаються набагато вище, аніж вони могли б піднятися… майже до вух — так принаймні здається.

— Скоте! — кличе його батько.

Уперше у своєму житті Скот пускає оклик тата повз вуха. Він заворожений геловінською маскою, яка ще зовсім недавно була обличчям його брата. Язик Пола проскакує між його розтуленими зубами й танцює у вогкому повітрі підвалу. Водночас між ногами в нього утворюється темна пляма, коли він мочиться прямо в шта…

У цю мить Скот дістає удар по голові, від якого відлітає назад і знову боляче наштовхується спиною на друкарський верстат.

— Не дивися на нього, бевзю, дивись на мене! Огидний клоп загіпнотизує тебе, як змія гіпнотизує пташку! Стережися і пильнуй, Скутере, — це вже не твій брат!

Скот витріщається на батька. За ними, ніби щоб підтвердити слова тата, проява, прив’язана до стовпа, реве таким страшним ревом, який не може вихопитися з людських грудей. Нічого людського в ньому немає.

— Біжи й принеси ланцюги, Скоте. Обидва. І швидше. Мотузки його не втримають. Я підіймуся нагору й візьму рушницю. Якщо він випручається раніше, ніж ти повернешся з ланцюгами…

— Тату, будь ласка, не стріляй у нього! Не стріляй у Пола!

— Принеси ланцюги. А тоді ми подивимося, що можна буде зробити.

— Той тракторний ланцюг дуже довгий. І дуже важкий!

— Поклади його на візок, йолопе. На велику тачку. А тепер біжи, поквапся.

Скот один раз озирається через плече й бачить, що батько відступає задки до сходів. Він робить це повільно, схожий на приборкувача левів, який виходить із клітки, коли його виступ закінчено. Нижче від нього, у світлі однієї з лампочок, які звисають зі стелі, сидить Пол. Він стукає потилицею об стовп із такою швидкістю, ніби його голова пневматичний молот. Водночас він смикається з боку в бік. Скот не може повірити, що Пол не стікає кров’ю і не заб’є себе до втрати тями, але він помиляється. І Скот бачить, що батько каже правду. Мотузки його не втримають. Вони не зможуть витримати цього безперервного натиску.

Але він не зможе смикатися безперервно, думає Скот, коли батько йде в одному напрямку (узяти в коморі свою рушницю), а Скот — у другому (взути кеди). Він уб'є себе, якщо й далі так стукатиметься. Але потім він згадує про дикий рев, який вихопився з грудей брата, — цей неможливий і хижий рев — і сам не вірить своєму припущенню.

Коли він вибігає без пальта на холод, йому на думку спадає, що, може, він і знає, що приключилося з Полом. Тут є одне місце, куди він завжди ходив, коли тато ранив його, і він водив туди Пола, коли тато ранив Пола. Атож, багато разів. У тому місці є дуже добрі речі, чудові дерева й цілюща вода, але є там і погані речі, погані істоти. Скот намагається не ходити туди вночі, а коли все ж таки йде, то поводиться дуже спокійно й намагається повернутися якнайшвидше, бо глибока інтуїція дитячого серця підказує йому, що саме вночі здебільшого з’являються погані істоти. Саме вночі вони полюють.

Якщо Пол туди ходив, то щось — психодіотне щось могло проникнути в нього й потім прийти з ним сюди. Щось таке, що його побачило і його позначило, може, якийсь нечутний мікроб проник у його ніс і загніздився в його мозку?

А якщо так, то чия в цьому провина? Хто вперше привів Пола на те місце?

Увійшовши до сараю, Скот кидає легкого ланцюга на візок. Це неважко, це забирає в нього лише кілька секунд. Повантажити на тачку тракторний ланцюг набагато важче. Тракторний ланцюг — то велика-велика залізяка, яка розмовляє з тобою металевою мовою зі сталевими голосними. Важезні кільця вислизають із його тремтячих рук, роздряпуючи йому шкіру, яка вкривається червоними квіточками крові. Коли з третьої спроби він майже повантажив ланцюг у тачку, двадцятифунтовий оберемок кілець упав на борт візка й потяг його вниз, і весь ланцюг звалився на ногу Скота, поховавши її під купою сталі й примусивши його зойкнути досконалим сопрано високого тенора — такий зойк може витиснути з людини лише нестерпний біль.

— Скутере, ти повернешся сюди до третього тисячоліття? — кричить тато з дому. — Якщо збираєшся прийти, то приходь негайно, мать твою розтуди!

Скот дивиться в тому напрямку широко розплющеними, нажаханими очима, знову ставить тачку на колеса й нахиляється над великою вимащеною мастилом купою ланцюга. Його нога буде синьою та розпухлою ще місяць по тому, а біль у ній він відчуватиме до кінця життя (це проблема, якій багаторазові відвідини того таємничого місця так і не змогли зарадити), але зараз, перетерпівши початковий пекучий біль, він уже не відчуває нічого. Він знову починає вантажити ланцюг на тачку, гарячий піт стікає по його боках і спині, і він нюхає його дикий сморід, знаючи, що коли почує постріл, це означатиме, що мозок Пола заляпав підлогу і що це його провина. Час іноді перетворюється на фізичну річ, яка має вагу, як ото пилюка або бруд. Він усе чекає, поки тато знову почне гукати його з дому, але тато мовчить, і коли Скот починає котити тачку до жовтого світла, яке пробивається крізь кухонні вікна, а він усе ще не озивається, Скота опановує інший страх: що Пол усе ж таки спромігся звільнитися зі свого мотуззя.

І не мозок Пола лежить розбризканий на брудній підлозі, що смердить кислим духом, а кишки тата, які видерла з його живого живота проява, що була братом Скота ще до сьогоднішнього полудня. А Пол збіг сходами нагору й тепер ховається в домі, й коли Скот увійде, почнуться пошуки була. Але цього разу він буде призом.