Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

Ось що сказав їй Дулей. А до записки, яку приколов до її блузки, він іще додав: «Покінчімо нарешті з цією справою, і це принесе радість і задоволення нам обом. Ваш добрий друг „Зак“!»

Лізі не мала найменшого уявлення про те, на скільки часу вона відключилася вдруге. Знала тільки, що коли знову прийшла до тями, то побачила, що порваний ліфчик лежить у сміттєвому ящику, а до правої поли її блузки приколото записку. Права половина блузки була просякнута кров’ю. Вона розстебнула ґудзики рівно настільки, щоб кинути один швидкий погляд, потім застогнала й відвела очі. Вона побачила щось гірше, аніж усе те, що будь-коли робила собі Аменда, зокрема й зі своїм пупом. А біль… вона пам’ятає лише, він був нестерпним і нищівним.

Наручники Дулей зняв і навіть залишив їй склянку води. Лізі жадібно її випила. Та коли спробувала зіпнутися на ноги, вони в неї надто тремтіли, щоб утримати її. Тому вона виповзла з алькова навкарачки, капаючи кров’ю та кривавим потом на килим Скота, поки повзла (ет, зрештою вона ніколи особливо не дбала про чистоту цього слимаково-білого кольору, він весь був покритий плямами бруду), волосся прилипало їй до лоба, сльози скочувалися по щоках, кров засихала кіркою їй під носом, на губах і на підборідді.

Спочатку вона думала, що повзе до телефону, — мабуть, зателефонувати заступникові шерифа Батерклакові, попри застереження Дулея і неспроможність департаменту шерифа округи Касл-Каунті захистити її з першої спроби. Потім цей поетичний рядок

(аргументи проти божевілля)

почав звучати в її голові, і вона побачила кедрову скриньку доброї матінки, що лежала перекинута на килимі між сходами, які вели вниз до сараю, і письмовим столом, який Скот називав Великим Слоном Ідіота. Усе, що було у скриньці, висипалося на килим і лежало там, наче розкидане сміття.

І тоді вона зрозуміла, що саме скринька та її розкидані речі були тією метою, до якої вона повзла. А особливо манило її до себе щось жовте, яке лежало на згорнутому меню готелю «Оленячі роги».

Аргументи проти божевілля падають із тихим шарудінням.

Це рядок зі Скотового вірша. Він писав їх небагато, а ті, які писав, майже ніколи не публікував — він казав, вони не дуже добрі, й він пише їх тільки для себе. Але цей вірш вона вважала дуже добрим, хоч, мабуть, не зовсім розуміла, що він означає і про що в ньому йдеться. Їй особливо подобався цей перший рядок, бо іноді ти просто чуєш, як рухаються речі, І хіба ні? Вони падають з одного рівня на інший, залишаючи після себе дірки, в які ти можеш зазирнути. Або провалитися І крізь них, якщо втратиш обачність.

ПеЗКаПеТе, моя люба дитино. Стережися, щоб не впасти в кроликову нору, отож пручайся з усіх сил і тримайся міцно.

Дулей, певно, приніс скриньку доброї матінки нагору до кабінету, бо вирішив, що вона має якийсь зв’язок із тим, що йому було треба. Такі суб’єкти, як Дулей та Ґерд Аллен Коул, він же Білявчик, він же Майстер Передзвону Лілей, вважають, що все має бути так, як їм хочеться, хіба ні? Що мають перетворюватися на дійсність їхні кошмари, їхні фобії, їхні нічні натхнення. Що, на думку Дулея, могло бути в кедровій скриньці? Таємний список рукописів Скота (можливо, закодований)? Бог його зна. Хай там як, а він випорожнив її, не побачив там нічого, крім нецікавого мотлоху (нецікавого йому принаймні), а потім затягнув удову Лендон глибше в анфіладу кімнат Скотового кабінету, шукаючи зручне місце, де він міг би прикувати її до чогось міцного, перш ніж вона опритомніє. Труби під зливальницею в барі саме були придатні для цієї мети.

Лізі повзла й повзла до розкиданого вмісту скриньки, не відриваючи погляду від жовтого плетеного квадратика. Вона запитувала себе, а чи знайшла б вона його з власної ініціативи. Навряд: адже вона заповнила свою порожнечу в пам’яті. Але тепер…

Аргументи проти божевілля падають із тихим шарудінням.

Схоже, це справді так. А якби впала її дорогоцінна багряна завіса, то чи супроводжувалося б її падіння таким тихим, сумним шарудінням? Вона не здивувалася б, якби так і було. Почати з того, що вона завжди була зітканою з павутиння; досить згадати про те, скільки вона вже пригадала.

Не треба більше, Лізі, не смій, зупинися.

— Цить! Замовкни! — прохрипіла вона.

Її покалічена грудь болісно пульсувала й горіла пекучим вогнем. Скот дістав свою рану в груди; тепер вона має свою. Вона згадала, як він ішов до неї через моріжок того вечора, вийшовши з темряви, тимчасом як Плутон гавкав, гавкав і гавкав на сусідньому обійсті. Скот, який простягував їй те, що раніше було рукою, а тепер перетворилося ніби на згусток застиглої крові, з якого стриміло щось дуже приблизно схоже на пальці. Скот, який сказав, що це кривавий бул і він присвячує його їй. Скот, який трохи згодом вимочував цей шматок м’яса в тазі, наповненому слабким розчином чаю, сказавши їй, що цього методу він навчився

(це придумав Пол)

від свого брата. Тоді ж таки він сказав їй, що всі Лендони зцілюються швидко, що інакше вони не могли. Цей спогад провалився вниз до наступного, коли вона й Скот сиділи під деревом ням-ням три чи чотири місяці по тому. Кров потекла з рани широкою смугою, сказав їй Скот, а Лізі запитала, чи Пол потім вимочував свої рани в чаї, і Скот сказав ні…

Мовчи, Лізі, він ніколи цього не казав. Ти ніколи не запитувала його про це, й він ніколи не казав.