Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

Учора Лізі почула у своїй голові голос Скота, який їй сказав: «Я залишив тобі цидулку, моя люба дитино», почула його голосно й чітко. Вона пустила його повз увагу як свій внутрішній голос, що намагався підробитися під його голос. Можливо, так воно було й справді — мабуть, що так воно й було, — проте десь на третю годину дня того довгого й жаркого четверга, коли вона сиділа в Левістоні у кав’ярні Попа з Дарлою, вона вже не сумнівалася: він залишив їй якийсь клятий посмертний дарунок. Якийсь клятущий бул-приз, якщо висловлюватися мовою Скота. То був препаскудний день, але без Скота — незалежно від того, чи був він мертвий уже два роки, чи ні — він видався їй ще паскуднішим.

Дарла здавалася не менш стомленою, ніж Лізі. Десь уже в дорозі вона викроїла час, щоб підфарбуватися бодай трохи, але не знайшла у своїй сумочці досить боєприпасів, щоб прибрати темні півкола під очима. Звісно, в ній уже нічого не залишилося від тієї сердитої дамочки віком тридцять із гаком років, яка наприкінці сімдесятих вважала своїм обов’язком телефонувати Лізі бодай один раз на тиждень і докоряти їй за нехтування своїми обов’язками перед родиною.

— Ти хочеш викинути ще одне пенні, маленька Лізі? — запитала вона тепер.

Лізі, яка вже потяглася рукою до пакетиків сахарину, почувши голос Дарли, змінила напрямок свого руху й натисла на кнопку старомодного цукрового шейкера, насипавши собі в чашку солідну порцію.

— Я думала, то пакетики з кавою, — сказала вона. — Пийте щочетверга каву зі справжнім цукром! Сьогодні це вже моя десята філіжанка.

— Зі мною та сама історія, — сказала Дарла. — Я бігала до туалету разів шість і збігаю ще раз, перш ніж ми покинемо цей чарівний заклад. Дякувати Богові, що існують антикислотні таблетки пепсиду.

Лізі розмішала свою каву, скривила гримасу, потім відпила ще раз.

— Звичайно, ти спакуєш для неї валізу?

— Хтось же має це зробити, а ти сьогодні схожа на ходячу смерть.

— Дякую за комплімент.

— Якщо твоя сестра не скаже тобі правду, то хто скаже?

Лізі чула це від неї вже багато разів спільно з такими фразами, як «Обов’язок не просить дозволу» або — номер один у хіт-параді Дарли на всі часи — «Життя несправедливе». Сьогодні ці слова її не роздратували. Навіть примусили слабенько усміхнутися.

— Якщо ти хочеш зробити це, Дарло, то я не стану відбирати в тебе цей привілей.

— Я не сказала, що я хочу, я сказала, що зроблю. Ти залишалася з нею на ніч і прокинулася з нею сьогодні вранці. Я сказала б, ти вже одержала свою частку. Пробач, я маю викинути своє пенні.

Лізі дивилася їй навздогін і думала: «Скільки ж вона сьогодні вже викинула тих пенні?» У родині Дебушерів, де існували свої слова та висловлювання для всього на світі, мочитися перекладалося як викинути пенні, а випорожнити живіт як — трохи чудно, але влучно — поховати квакера. Скот любив цей вираз, він казав, що то, мабуть, давнє шотландське утворення. Лізі вважала це можливим; більшість Дебушерів прибули з Ірландії, а всі Андерсони з Англії, чи принаймні так казала їхня добра матінка, але в родині було й кілька приблудних собак, хіба ні? Але це мало її цікавило, її більше цікавило те, що викинути пенні та поховати квакера були словесними рибами, спійманими в озері, в озері Скота, а він від учорашнього дня здавався таким до біса близьким до неї…

То був сон сьогодні вранці, Лізі… ти це знаєш, хіба ні?

Їй було не дуже зрозуміло, що вона знає, а чого не знає про те, що відбулося у спальні Аменди сьогодні вранці — усе було схоже на сон, навіть її намагання поставити Аменду на ноги й відвести її в туалет, — але в одному вона тепер була цілком певна: вони здали Аменду до Центру одужання та реабілітації «Ґрінлон» принаймні на тиждень, це виявилося значно легше зробити, аніж вона та Дарла могли сподіватися, й вони мали подякувати за це Скотові. Подякувати тут

(ура-ура)

і тепер, що, зрештою, було одне й те саме.

3