Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

— Заткнися, — сказала вона, без найменшого уявлення про те, з ким розмовляє. — Просто заткнися та й годі.

Вона залізла на ліжко сама, ставши коліньми по обидва боки від стегон Аменди, а руками впершись по обидва боки від її шиї. У цій позі, позі верхнього коханця, вона могла подивитися просто в обернуте вгору обличчя своєї сестри з її застиглим поглядом. Під час своїх попередніх нападів Аменда була піддатлива… чимось схожа на людину, що перебуває під гіпнозом, так тоді здавалося Лізі. Цього разу ситуація була зовсім іншою. Вона тільки могла сподіватися, що насправді іншою вона не була, адже вранці кожна людина мусить виконати певні дії. Якщо ця людина і справді хоче й далі жити приватним життям у своєму власному будиночку, що називається Кейп-Код.

— Амендо! — закричала вона, дивлячись сестрі в обличчя. Потім, майже не відчуваючи кумедності того, що відбувається (адже їх, зрештою, тут було тільки двоє), вона заволала не своїм голосом: — Сестричко!.. Велика Мендо!.. Мендо-Кролику!.. Тобі треба стати на ноги… і сходити в туалет… і сісти на унітаз! Тобі треба сісти на унітаз, Мендо-Кролику! Ну ж бо, підводься… Я починаю рахувати… ОДИН!.. і ДВА!.. і ТРИ!

На ТРИ вона знову підняла верхню частину тіла Аменди в сидячу позу, але чогось більшого не домоглася.

Одного разу, десь приблизно о двадцятій хвилині на сьому, Лізі вдалося стягти Аменду з ліжка й поставити на ноги в дивній напівзігнутій позі. Вона пережила приблизно таке саме відчуття, як тоді, коли в 1974-му купила свій перший автомобіль, марки «Пінто», і після двох нескінченних хвилин безперервного натискання на стартер мотор нарешті загуркотів і завівся, перш ніж остаточно розрядився акумулятор. Але замість випростатись і дозволити Лізі відвести себе до туалету, Аменда знову впала на ліжко — причому впала якось криво й косо, тож Лізі мусила підхопити її під руки і, лаючись, з усіх сил штовхнути, щоб вона не беркицьнула на підлогу.

— Ти прикидаєшся, сучко! — закричала вона на Аменду, чудово знаючи, що Аменда не прикидається. — Ну ж бо, ворушися! — Вона почула, як голосно кричить — вона розбудить місіс Джоне через дорогу, якщо не стишить голос, — і таки стишила його. — Лягай собі й лежи, якщо так. Гаразд. Але не сподівайся, що я тут танцюватиму весь ранок біля тебе, ти, смердюча купо лайна. Зараз я піду вниз зготувати каву та зварити вівсянку. Якщо вашій королівській величності смакуватиме те чи те, то покличете мене. Отже, дозвольте вашому довбаному ліврейному лакею спуститись на кухню.

Вона не знала, чи запропоновані нею варіанти смакували великій сестричці Менді-Кролику, але їй, Лізі, вони смакували, надто кава. Вона випила філіжанку чорної, потім з’їла миску вівсянки, потім випила ще чашечку з подвійною порцією вершків і цукром. Смакуючи цю останню, вона думала: «Тепер би мені сигаретку, і тоді я гасала б весь цей клятущий день, наче кінь. Одну з тих хрінових „Салем лайтс“».

Її розум хотів був повернутися до снів і спогадів, які не давали їй спокою минулої ночі (СКОТ І ЛІЗІ, РАННІ РОКИ, так би я це назвала, подумала вона), але вона йому не дозволила. Не дозволила йому також проаналізувати те, що сталося з нею, коли вона сьогодні прокинулася. Можливо, згодом вона знайде для цього час, але не тепер. Тепер у неї на руках велика сестричка, і їй треба якось давати раду.

«А що як моя велика сестричка знайде бритву у своїй аптечці або десь поруч і захоче порізати собі нею зап’ястки? Або горлянку?»

Лізі похапцем підвелася з-за столу, плекаючи надію, що Дарла здогадалася прибрати всі гострі предмети з ванної кімнати… чи з інших кімнат там, нагорі. Вона майже збігла нагору сходами, зі страхом уявляючи собі те, що чекає її у великій спальні, знервовано думаючи про те, що може побачити там лише двійко подушок у мереживних наволочках.

Аменда була досі там, її погляд досі був утуплений у стелю. Здавалося, вона не пересунулася на жоден дюйм. Полегкість, яку в першу мить відчула Лізі, змінилася поганим передчуттям. Вона сіла на ліжко й узяла руку сестри у свою руку. Рука була тепла, але вона ніяк не відповіла на її потиск. Лізі хотілося, щоб пальці Менди зімкнулися на її пальцях, але вони залишалися м’якими й нечутливими. Наче виліпленими з воску.

— Амендо, що нам із тобою робити?

Відповіді не було.

А тоді, позаяк вони були тут самі-одні, крім їхніх віддзеркалень у дзеркалах, Лізі запитала:

— Скот цього не робив чи робив, Мендо? Скажи, будь ласка, Скот не робив цього… ну, я не знаю… приходячи сюди?

Аменда не сказала ні «так», ні «ні», й через короткий час Лізі пішла до ванної кімнати перевірити, чи там немає гострих предметів. Вона зрозуміла, що Дарла й справді приходила сюди перед нею, бо все, що вона там знайшла, були маленькі ножиці для зрізання нігтів у глибині нижньої шухляди невеличкого туалетного столика Менди. Звичайно, за великого бажання, навіть ними можна було б багато чого зробити. Адже навіть батько Скота

(мовчи, Лізі, не треба, Лізі)

— Гаразд, — сказала вона, стривожена тією панікою, яка заповнила її рот смаком міді, і багряним світлом, що спалахнуло десь за її очима, і тим, як конвульсивно вона стиснула в руках ножиці. — Гаразд, не звертай уваги. Забудь про це.

Вона заховала ножиці за купкою запилюжених пакетиків шампуню у тій шухляді, де Аменда тримала свої рушники, а потім — оскільки їй не спало на думку нічого кращого, прийняла душ. Коли вийшла з ванної кімнати, то побачила, що Аменда обмотала великий рушник, який вона раніше намочила водою, щоб витерти їй обличчя, навколо своїх стегон, і зрозуміла, що це вже така ситуація, якій самі сестри Дебушер навряд чи зможуть дати раду. Вона витягла рушник із-під мокрого заду Аменди. Потім подивилася на годинник, який стояв на нічному столику, зітхнула, взяла телефонну слухавку й набрала номер Дарли.

2