TextBook Лізі заплющила очі, відкрила скриньку і втягла в носа п’янкі пахощі кедрового дерева. На якусь мить вона дозволила собі повернутися у свої п’ять років, коли вона носила коротенькі штанці, які дісталися їй у спадок від Дарли, і свої власні зношені, але улюблені ковбойські чоботи зі злинялими рожевими смугами на халявах.
Потім заглянула у скриньку подивитися, що там є і куди воно її приведе.
2
Нагорі був пакетик, загорнутий у фольгу, завдовжки шість або вісім дюймів, десь чотири дюйми завширшки й два дюйми завтовшки. Усередині пакетика були якісь два предмети, що випинали крізь фольгу. Вона не знала, що то таке, коли підняла пакетик, вдихаючи гострі пахощі м’яти, — чи вона вже вдихала їх і раніше, разом із пахощами кедрового дерева? — але згадала про це ще до того, як відгорнула фольгу з одного боку й побачила твердий, як камінь, шматок весільного пирога. У той шматок пирога були вдавлені дві пластмасові статуетки: лялька хлопчика в сюртучку та з капелюхом-циліндром на голові й лялька дівчинки в білій весільній сукні. Лізі мала намір зберегти цю композицію протягом року, а потім розділити її зі Скотом на першу річницю їхнього шлюбу. Чи ж не було це забобоном? Якщо так, то їй би слід було покласти цю річ у морозильник. Натомість вона чомусь опинилася у скриньці.
Лізі відколупнула шматок глазурі нігтем і поклала собі в рот. Вона майже не мала смаку, лише слабкий натяк на те, що колись була солодкою, і слабкий, як шепіт, запах м’яти. Вони взяли шлюб у каплиці Ньюмена Менського університету, церемонія була суто світською. Приїхали всі її сестри, навіть Джоді. Лінкольн, тоді ще живий брат тата Дебушера, приїхав із Саббатуса, щоб видати наречену. Були там і друзі Скота з Пітсбурзького та Менського університетів, ушанував своєю присутністю свого перспективного клієнта і його літературний агент. Від родини Лендонів не було, звичайно ж, нікого. Усі близькі родичі Скота були вже на тому світі.
Під закам’янілим шматком пирога лежало кілька весільних запрошень. Вона й Скот написали їх від руки, кожному дісталася половина, й Лізі зберегла одне запрошення, написане її рукою, й одне, написане рукою Скота. Ще нижче лежала сувенірна книжечка з паперовими сірниками. Вони обговорювали тоді можливість надрукування запрошень і сувенірних книжечок, вони могли б собі дозволити такі витрати, хоча гроші за продаж накладу «Порожніх демонів» у паперовій обкладинці тоді ще не почали надходити, але зрештою вирішили виготовити всі ці тексти від руки для більшої інтимності (а тим більше — екзотичності). Вона пам’ятала, як купила коробку, в якій було півсотні простих паперових сірників, у Клівз Мілз і сама виготовила з них літери, допомагаючи собі авторучкою з червоним чорнилом і тонким кінчиком.
Виготовлена нею сірникова книжечка мало чим відрізнялася від інших експонатів цього зразка, і вона тепер досліджувала її з цікавістю археолога та болем людини закоханої.
Скот і Ліза Лендон 19 листопада, 1979 р. «Тепер нас двоє»Лізі відчула, як очі їй набігають слізьми. Тепер нас двоє був варіант напису, який запропонував Скот, він сказав, що так називається афоризм, надрукований під назвою книжки про Вінні-Пуха. Вона згадала цей напис одразу, коли він його запропонував, — скільки разів вона надокучала Джодоті або Аменді, просячи почитати їй книжку, яка привела б її до Лісу Площею Сто Акрів? — і вона тоді подумала, що Тепер нас двоє — це просто блискуче, просто чудово. Вона поцілувала його за це. Але тепер вона майже не могла дивитися на сувенірну книжечку з її оптимістичним девізом. Тепер вона, Лізі, залишилася одним відламаним кінцем райдуги, залишилася одна, і яким безглуздим здавався їй цей девіз. Вона запхала сувенірну книжечку в нагрудну кишеню блузки, а тоді втерла собі щоки від сліз — кілька з них усе ж таки викотилися з її очей. Атож, повертатися в минуле, либонь, неможливо без сліз.
Що зі мною діється?
Вона заплатила б ціну свого дорогого БМВ, аби знайти відповідь на це запитання. Адже здавалося, що з нею все цілком нормально. Вона оплакала його смерть і змогла жити далі. Ось уже понад два роки слова старої пісні здавалися їй цілком правдивими: «Я успішно даю собі раду й без тебе». І ось вона заходилася наводити лад у його кабінеті, і ця робота розбудила його привид, причому розбудила не в якомусь потойбічному світі духів, а в ній самій. Вона навіть знала, коли й де це почалося: у кінці першого дня, у тому не-зовсім-трикутному кутку, який Скот полюбляв називати своїм меморіальним закутнем. Це почалося там, де на стіні висіли його літературні грамоти, цитати під склом: його премія Національної Книги, його Пуліцерівська премія, його премія Світової Фантастики за «Порожніх демонів». І що ж тоді з нею сталося?
— Я зламалася, — сказала собі Лізі тонким, зляканим голосом і знову загорнула у фольгу викопні рештки весільного пирога.
Атож, тут не можна було знайти інше слово. Вона зламалася. Її спогад про це не був абсолютно чітким, але вона добре пам’ятала: усе почалося тому, що їй дуже захотілося пити. Вона пішла, щоб набрати склянку води в тому ідіотському довбаному алькові бару — ідіотському тому, що Скот покинув пити, хоч його пригоди з алкоголем мали набагато довшу історію, аніж його любовний роман із курінням, — отож вона пішла туди набрати у склянку води, але вода з крану не потекла, нічого звідти не вийшло, крім бридкого сопіння в трубах, із яких вилітали лише подмухи повітря, і вона могла почекати воду, зрештою вона все ж таки потекла б, але натомість закрутила кран і рушила назад до дверей між альковом і меморіальним закутнем Скота. На той час верхнє світло горіло, але воно регулювалося реостатом і було поставлене на низький рівень. У такому світлі все здавалося нормальним — усе так само, ха-ха! Здавалося, зараз він відчинить двері з боку зовнішніх сходів, увійде, увімкне свою гучну музику й почне писати. Так, ніби й не відійшов у вічність. І що ж вона тоді відчула? Смуток? Тугу? Справді? Невже й справді її опанувало таке шляхетне почуття, як туга? Якщо так, то з нею тоді таки сталася неймовірна історія, водночас гаряча, як лихоманка, й холодна, як крига
3
Що за почуття опанувало її, практичну Лізі, Лізі, яка завжди залишається холодною і врівноваженою (за винятком, можливо, того дня, коли їй довелося застосувати срібну лопату, але вона лестить собі, що навіть у той день діяла з ефективною і холодною врівноваженістю), маленьку Лізі, яка зберігає присутність духу навіть тоді, коли всі навколо неї її втрачають, — що за почуття опанувало її, як не твердий і невтримний гнів, що ніби виштовхав із неї розум і захопив цілковиту владу над її тілом. Проте (вона не знає, парадокс це чи не парадокс) цей гнів також, схоже, прочищає її думки, напевне їх прочищає, бо вона нарешті все почала розуміти. Два роки — це довгий час, але монета нарешті впала в карнавку. Вона бачить повну картину. Вона бачить світло.
Він зіграв у ящик, як каже давня приказка. (Тобі це подобається?)
Він відійшов у вічність. (А це, либонь, звучить краще?)
Він з’їв брудний сандвіч. (Великий і брудний, який я виловила в озері, до якого всі ми приходимо пити й рибалити.)
А коли ти все це переварила, то що тобі залишається? Ти розумієш, що він тебе обманув. Узяв ноги на плечі. Поклав яйце у свого черевика й роздушив його, подався в далеку дорогу, сів на швидкого поїзда й покинув місто. Помчав на Далекий Захід. Покинув жінку, яка любила його кожною клітинкою свого тіла і кожною клітиною мозку в її не надто тямущій голові, й усе, що їй тепер залишилося, це лише паскудна… довбана… оболонка.
Вона ламається. Лізі ламається. Коли вона проникає в його ідіотський хріновий меморіальний закутень, їй здається, вона чує, як він їй каже ПеЗКаПеТе, люба моя дитино, — Пручайся Завжди, Коли Пручатися Треба, а потім його слова завмирають, і вона починає зривати зі стіни його почесні грамоти та цитати в рамках. Вона хапає бюст Лавкрафта[47] — головний приз, яким нагородило його журі конкурсу світової фантастики за роман «Порожні демони», цю ненависну їй книжку, і жбурляє його в протилежний кінець кабінету, дико зарепетувавши: «Будь ти проклятий, Скоте, будь ти проклятий!» Це вперше вона прокляла його в такій різкій та очевидній формі після тієї ночі, коли він застромив свою руку в оранжерею крізь зелене скло, ночі його кривавого була. Вона була тоді страшенно на нього розлючена, але ніколи у своєму житті вона не була так на нього розлючена, як тепер; якби він був тут, вона могла б його знову вбити. Вона просто не тямиться від шаленої люті, зриваючи весь цей непотріб зі стін, аж поки вони стали зовсім голі (небагато з тих речей, які вона кинула на підлогу, розбилися, бо підлога тут застелена м’яким грубим килимом — на щастя для неї, подумає вона згодом, коли до неї повернуться витримка та здоровий глузд). Рвучко обертаючись на всі боки, перетворившись тепер на справжнє торнадо, вона знову й знову викрикує його ім’я, волає: «Скоте!» і «Скоте!», і «Скоте!», кричить від горя, від болю втрати, кричить від люті; кричить, щоб він пояснив їй, як він міг її так покинути, кричить, щоб він повернувся, ох, як вона хоче, щоб він повернувся! До дідька усе так само, ніщо не залишилося тим самим без нього, вона ненавидить його, їй його бракує, у ній утворилася дірка, вітер, навіть холодніший за той, який налітав тоді з боку Єлоунайфа, тепер віє крізь неї, світ стає таким порожнім і таким нецікавим, коли в ньому немає нікого, хто вигукнув би твоє ім’я і покликав тебе додому. Наприкінець вона хапає монітор комп’ютера, який стоїть у меморіальному куточку, і щось у її спині застережливо тріщить, коли вона його підіймає, але трахати вона хотіла цю спину, голі стіни сміються з неї, сміються з її нестямної люті. Вона незграбно обертається з монітором у руках і з розмаху опускає його на стіну. Лунає оглушливий тріск — чи радше звук, схожий на брязь! — а потім знову тиша.
Не зовсім тиша, бо знадвору долинає сюрчання цвіркунів.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія Лізі» автора Стівен Кінг на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина друга ПеЗКаПеТе“ на сторінці 33. Приємного читання.