Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

Єдиною іншою річчю, яку вона поклала сюди, щоб зберегти якісь спогади про ощадливий, не релігійний (але він був не менш урочистий, аж ніяк не менше) день їхнього шлюбу, була фотографія, зроблена на вечірці, яка відбулася в барі під назвою «Рок» — найнепристойнішому, найвульгарнішому, найзанедбанішому та найбруднішому рок-н-рольному барі у Клівз Мілз. На тій фотографії були зняті вона й Скот, коли вони починали свій перший танець. Вона була в білій сукні з мереживом, а Скот у простому чорному костюмі — мій костюм трунаря, називав він його, — який він купив спеціально для цієї події (а потім одягав його знову й знову, коли в ту зиму вони їздили по книжкових ярмарках із його «Порожніми демонами»). На задньому тлі тієї світлини вона могла бачити Джодоту й Аменду, обидві до неймовірності молоді й гарні, з високими зачісками, з долонями, піднятими для оплесків. Вона дивилася на Скота, а він усміхався до неї, обхопивши руками її за стан, і, о Господи, яким довгим було тоді його волосся, воно майже спадало йому на плечі, а вона й забула про це.

Лізі помацала поверхню фотографії пучками пальців, ковзаючи ними над людьми, що були присутні на події, яку можна було б назвати СКОТ І ЛІЗІ, ПОЧАТОК!, і відкрила для себе, що вона навіть пам’ятає, як називався той оркестр із Бостона («Розгойдані Джонсони», дуже кумедна назва) і пісня, під яку вони танцювали перед своїми друзями: «Надто пізно — і повернення нема!» у виконанні «Братів Корнеліус та Сестри Рози».

— О Скоте! — сказала вона.

Ще одна сльоза скотилася по її щоці, й вона недбало витерла її. Потім поставила фотографію на освітлений сонцем кухонний стіл і стала нишпорити у скриньці глибше. Там був тоненький стосик меню, серветок із різних барів та сувенірних сірникових книжечок із мотелів на Середньому Заході, а ще програма Індіанського університету у Блумінґтоні з повідомленням, що відбудеться читання уривків із «Порожніх демонів» у виконанні автора Скота Ліндена. Вона пригадала, як вона вирішила зберегти цю програму в той далекий день, через цю друкарську помилку, сказавши йому, що колись цей папірець коштуватиме цілу маєтність, а він тоді їй відповів Ти надто фантазуєш, люба моя дитино. На цій програмі стояла дата 19 березня 1980 р… але де ж її спогади з «Оленячих рогів»? Невже вона не зберегла нічого? У ті дні вона майже завжди щось зберігала, це стало для неї своєрідним хобі, й вона ладна заприсягтися…

Вона дістала зі скриньки програму виступу «Скота Ліндена» й побачила під нею темно-червоне меню, на якому золотими літерами було надруковано «Оленячі роги» і Рим, Нью-Гемпшир. І почула голос Скота так виразно, ніби він говорив їй на вухо. Коли ти в Римі, роби все так, як робили римляни. Він сказав це того вечора в їдальні (у якій нікого не було, крім них та самітної офіціантки), замовляючи для них обох спеціальну страву місцевого шеф-кухаря. Він повторив її і згодом у ліжку, коли накрив її голе тіло своїм голим тілом.

— Я хотіла купити в них це меню, — прошепотіла вона, переносячи його до освітленої сонцем порожньої кухні, — а той чоловік сказав, що я можу взяти його просто так. Бо ми були єдиними гостями. І тому, що там випав несподіваний о тій порі року сніг і почалася справжня завірюха.

Та дивовижна сніжна буря в місяці жовтні. Вони були там дві ночі замість однієї за планом, і коли настала друга ніч, то вона довго не могла склепити очі після того, як Скот заснув. Холодний фронт, який приніс із собою цей незвичайний сніг, уже почав відступати, і вона чула, як тала вода капає, стікаючи з даху та з карнизів. Вона лежала там, у тому дивному ліжку (одному з багатьох дивних ліжок, які вона ділила зі Скотом), думаючи про Ендрю «Скаженого» Лендона, про Пола Лендона і про Скота Лендона — Скота, якому пощастило вижити. Думаючи про були. Про добрі були та криваві були.

Думаючи про багряну завісу. Думаючи про неї теж.

У якусь мить хмари розійшлися, й вітряне місячне світло затопило кімнату. У цьому світлі вона нарешті заснула. Наступного дня, в неділю, вони перетнули ту сільську місцевість, яка поверталася від зими до осені, а менш як через місяць уже танцювали під музику «Розгойданих Джонсонів»: «Надто пізно — і повернення нема!»

Вона розгорнула меню з його золотими літерами подивитися, якою ж була тоді спеціальна страва тамтешнього шеф-кухаря, і звідти випала фотографія. Лізі одразу все пригадала. Власник закладу зробив той знімок на маленькому «Ніконі» Скота. Той чоловік десь роздобув дві пари снігоступів (його власні лижви для кросу були десь на складі в Норт-Конвеї, сказав він, разом із його аеросаньми) і умовив Скота та Лізі сходити на прогулянку по сліду, який тягся від готелю. Засніжений ліс здається казковим, пригадує Лізі, як він їм сказав, і ви матимете його весь у своєму розпорядженні — ви не побачите там сьогодні жодного лижника, жодної снігової машини. Така нагода випадає один раз у житті.

Він навіть спакував для них пікніковий ланч із пляшкою червоного вина. І ось вони стоять, у теплих штанях, парках та в шапках із навушниками, які знайшла для них люб’язна дружина власника закладу (парка Лізі комічно велика на неї, вона сягає їй майже до колін), стоять, позуючи для цієї фотографії біля сільського готелю, який забезпечує своїх постояльців сніданком та ночівлею, стоять посеред дивної заметілі, ніби створеної спеціальними ефектами голлівудського фільму, стоять на своїх снігоступах і всміхаються, наче двійко веселих ідіотів. Ранець, який одягнув на себе Скот, щоб покласти туди їхній ланч та пляшку вина, теж позичили їм у цьому готелі. Скот і Лізі в дорозі до свого дерева ням-ням, хоч вони тоді ще й не знали про його існування. Готові до подорожі дорогою Пам’яті. Але для Скота Лендона дорога Пам’яті була дорогою Божевілля, тож не дивно, що він вирушав по ній не так часто.

А проте, думала вона, погладжуючи цю фотографію пучками пальців, як вона погладжувала ту, де вони були зображені зі Скотом у танці, ти, певно, знав, що ти повинен вирушити нею бодай один раз до того, як я вийду за тебе заміж, хотілося тобі цього чи не хотілося. Ти мав розповісти мені щось, чи не так? Розповісти історію, яка пояснила б мені твій сумнівний стан. Мабуть, ти шукав зручного місця протягом не одного тижня. І коли побачив те дерево, ту вербу, чиї віти так низько нахилилися під вагою снігу, що під нею утворилося щось подібне до затишного гроту, ти зрозумів, що ти нарешті знайшов таке місце і відкладати цю розмову надалі не можна. Чи дуже ти нервувався, хотілося б мені знати? Чи дуже боявся, що, почувши твою розповідь, я скажу тобі, що не зможу вийти за тебе заміж?

Лізі була певна, що він усе ж таки нервувався, нервувався справді. Вона пам’ятає його мовчанку в автомобілі. Чи вона вже тоді не подумала, що він має щось на думці? Це було очевидно, адже Скот завжди був таким балакучим.

— Але вже тоді ти знав мене дуже добре… — почала вона й одразу замовкла.

Розмовляти із самим собою дуже зручно вже тому, що майже завжди ти можеш урвати свою фразу, де тобі заманеться. На жовтень 1979 року він уже знав її надто добре, аби не сумніватися в тому, що вона його не покине. Якщо, нехай воно все западеться, вона не відрядила його геть після того, як він пошматував свою руку на клапті, просунувши її крізь скло оранжереї, то він просто не міг не вірити, що вона приліпилася до нього міцно й надовго. Але хіба він не мав причин нервуватися, збираючись розбудити ці старі спогади, доторкнутися до дуже давніх, але ще живих струн? Вона переконана в тому, що він тоді більше, ніж нервувався. Вона переконана, що він був тоді наляканий до паскудної смерті.

І все ж таки він узяв її сховану в рукавиці руку в одну зі своїх рук, показав другою рукою і промовив:

— Пообідаймо он там, Лізі, під отим

6

— Пообідаймо під отією вербою, — каже він, і Лізі з великим задоволенням приймає його пропозицію.

По-перше, вона страх як голодна. По-друге, її ноги — а надто литки — болять від перенапруження внаслідок незвичної для неї практики ходіння на снігоступах: підняти, зігнути і струсити сніг… підняти, зігнути і струсити сніг. Але головна причина — вона хоче, щоб її очі відпочили від безперервного миготіння перед ними сніжинок, що падають. Їхня прогулянка справді була грандіозною, як і пообіцяв хазяїн готелю, а тиша була така, яку вона сподівалася запам’ятати на все своє подальше життя, і єдиними звуками були лише рипіння їхніх снігоступів і шум від їхнього дихання, і невтомний стукіт дятла десь удалині. Але безперервна злива (іншого слова для цього не підбереш) величезних лапатих сніжинок стала виснажувати її. Вони падають надто густо і швидко, і її спроможність сфокусовувати на чомусь свій зір не встигає за ними, і тому вона почуває себе дезорієнтованою, і в неї трохи морочиться голова. Верба стоїть на краю галявини, її досі зелені віти з вузенькими, як соснова глиця, листочками низько нахилилися під вагою білого замерзлого снігу.