Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

— Абсолютно. А тобі насамперед треба поїхати додому й задерти ноги. Можливо, подрімати трохи.

Дарла — тоном драматичної саможертовності:

— О Лізі, мені здається, я ніколи не зможу заснути!

Лізі було байдужісінько до того, чи Дарла поїла, чи пограбувала банк, чи випорожнилася в бегоніях. Вона хотіла лише якнайшвидше закінчити цю телефонну розмову.

— Гаразд, люба, ти повертайся додому й розслабся бодай на короткий час. Мені треба відлучитися від телефону — я поставила дещо в духовку.

Дарла негайно прийшла в захват.

— Ой, Лізі! Ти? — Тон її голосу роздратував Лізі, можна подумати, вона не готувала у своєму житті нічого складнішого… ну, скажімо, ніж розігріти кілька гамбургерів. — Може, це банановий пиріг?

— Майже вгадала. Це пиріг із журавлиною. Піду подивлюся, як він там.

— Але ти приїдеш навідати Менду пізніше, чи не так?

Лізі хотілося залементувати. Натомість вона сказала:

— Так, приїду. Сьогодні пополудні.

— Ну, тоді гаразд… — Сумнів знову зазвучав у її голосі. Переконай мене, — казав він. — Залишайся на телефоні ще хвилин п’ятнадцять або десь так і переконай мене. — Я думаю, що поїду додому.

— Це добра думка. До побачення, Дарло.

— І ти справді думаєш, я не припустилася помилки, зателефонувавши Кантаті?

Ні! Зателефонуй Брусові Спрінхстіну! Зателефонуй Голу Голбрукові! Зателефонуй Конді Довбаній Райс! Тільки ДАЙ МЕНІ СПОКІЙ!

— Звичайно ж, ні. Я думаю, це добре, що ти їй зателефонувала. Тримай її… — Лізі пригадала довжелезні записи в Амен-диному блокноті… — Тримай її на кінчику пера, тобто в курсі подій, гаразд?

— Гаразд… О’кей. До побачення, Лізі. Сподіваюся, ми скоро побачимося.

— До побачення, Дарло.

Клац.

Нарешті.