Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

Атож, саме так відповіла їй та істота чи майже так; якщо вона й припустилася якоїсь помилки, то вона несуттєва. Ця фраза нічого не означала для неї; а проте щось таки означала. Вона дивилася на це слово хвилину чи дві, потім перегорнула сторінки, які залишилися до кінця блокнота. Усі вони були чисті. Вона вже хотіла відкинути блокнот геть, коли побачила ніби привиди якихось слів по той бік останньої сторінки. Перегорнула її і прочитала таку фразу на внутрішньому боці обкладинки блокнота:

Але перш ніж нахилитися й заглянути під ліжко, Лізі перегорнула сторінки, спершу назад до цифр на початку блокнота, а потім знову до рожевих троянд, які були за дванадцять сторінок від кінця, підтвердивши те, що вона вже знала: Аменда писала цифру «чотири» ставлячи риски під прямим кутом i пишучи їх згори вниз, як навчали в початкових класах середньої школи, Ч. Зате Скот писав свої четвірки схожими на знак кон’юнкції:4. І не хто інший, як Скот, іноді з’єднував свої літери і мав звичай підкреслювати свої нотатки. І це Аменда мала звичку, коли писала друкарськими літерами, виводити їх у формі зменшених великих літер, дещо недбало виводячи заокруглені літери: Р, О, В, Я та ін.

Лізі знову й знову гортала сторінки між рожевими трояндами та 4-й етап: подивися під ліжком Вона подумала, що якби вона показала ці два зразки письма Дарлі й Кантаті, вони, не вагаючись, упізнали б у першому руку Аменди, а в другому — руку Скота.

А та істота в ліжку, учора вранці…

— Вона говорила, як обоє вони, — прошепотіла Лізі. Її тіло якось дивно засмикалося. Вона й уявити собі не могла раніше, що воно може так смикатися. — Люди можуть назвати мене божевільною, але та істота справді говорила таким голосом, ніби то були вони обоє.

Подивися під ліжком.

Нарешті вона зробила так, як порадив їй запис в Амендиному нотатнику. Але єдиним булом, який вона там побачила, були старі кімнатні капці.

5

Лізі Лендон сиділа на смузі ранкового сонця, схрестивши ноги й поклавши руки собі на коліна. Вона спала голою і в такому вигляді тепер і сиділа; тінь від рами східного вікна лежала на її стрункому тілі, наче тінь від панчохи. Вона ще раз подивилася на фразу, яка спрямовувала її на четвертий етап була — короткий бул, добрий бул, ще кілька булів — і вона одержить свій приз.

Іноді Пол дражнив мене тяжким булом… але він ніколи не був занадто тяжким.

Ніколи не був занадто тяжким. З цією фразою в голові вона з ляском закрила блокнот і подивилася на його задню палітурку. Там маленькими чорними літерами під назвою фірми «Денісон» було написано:

Лізі підхопилася на ноги і стала вдягатися.

6

Дерево приймає їх у свій власний світ. Унизу, під їхніми ногами, — сніг. А під деревом ням-ням голос Скота, гіпнотичний голос Скота, і даремно вона думала, що «Порожні демони» — то його історія жаху. Осьде його історія жаху, і якщо не брати до уваги сліз, які котяться з його очей, коли він розповідає про Пола і про те, як вони горнулися один до одного на тлі тих обрізків, того жаху та крові на підлозі, то він розповідає про все це, не затинаючись.

— Ми ніколи не вирушали на пошук була, коли батько був удома, — розповідає він, — лише тоді, коли він був на роботі. — Скот майже завжди вмів позбутися акценту Західної Пенсільванії, коли розмовляв, але тепер він знову проникає в його мову, набагато глибший, аніж її акцент янкі, і в чомусь дуже дитячий. Не home,[40] a hum, не work,[41] а дивовижне спотворення, що звучить приблизно як rurk. — Пол завжди починав десь близько. Наприклад, він казав: «П’ять етапів була» — щоб я знав, скільки ключів мені треба знайти, — а потім: «Піди подивись у коморі». Перший етап лише іноді був загадкою, але наступні майже завжди нею були. Скажімо: «Піди туди, куди тато копнув кота», і, звичайно ж, то був старий колодязь. А потім: «Піди туди, де стоїть той, хто нас годує». І я дуже скоро здогадувався, що йшлося про старий трактор «Фармол», який стояв біля східної межі нашого поля під крутою скелею, і справді наступний етап була був на його сидінні, притиснутий каменем. Бо етапом була вважався, власне, згорнутий удвоє клаптик паперу, на якому було щось написано. Я майже завжди розгадував загадки, але якщо мені це не вдавалося, Пол давав одну або й більше підказок, аж поки я знаходив правильну відповідь. І в кінці я одержував свій приз — кока-колу або коку Роял-Краун, або цукерку.

Він дивиться на неї. За ним немає нічого, крім білого кольору — стіна білого кольору. Дерево ням-ням — насправді це верба — нахилило свої віти над ними й навколо них, затуливши їх від зовнішнього світу.

Він каже:

— Іноді, коли в тата вселявся психодіот, просто порізати себе було не досить. Одного дня, коли він був у такому стані, він поставив мене

7

на лаву в коридорі, саме це він тоді сказав, вона тепер пригадала (хотіла вона цього чи не хотіла), але перш ніж вона змогла проникнути пам’яттю далі, за багряну завісу, де досі ховалися всі її спогади, вона побачила чоловіка, який стояв на її задньому ґанку. І то був справді чоловік, не газонокосарка й не пилосос, а справжній живий чоловік. На своє щастя, вона мала час, аби помітити, що хоч то й не був заступник шерифа Бекман, він був також одягнений в уніформу хакі окружної поліції. Це врятувало її від дещо незручної ситуації, адже вона могла б зойкнути від переляку не гірше, ніж Джимі Лі Кертіс у кінофільмі «Геловін».