Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

Це все дурниці, маленька Лізі, — сказав Скот, який і далі перебував на своєму місці в її голові. — Ти подумаєш про це завтра, бо завтра буде інший день.

— Справді, — сказала Лізі й сіла в ліжку, несподівано усвідомивши, що вона була мокрою від поту жінкою з неприємним запахом у просякнутій потом брудній одежі.

Вона роздяглася так швидко, як тільки змогла, склала брудний одяг на купу біля ліжка й попрямувала в душ. Вона подряпала долоні обох рук, коли намагалася пом'якшити своє падіння в підвалі, подряпини щеміли, але вона не звернула на це уваги й двічі намилила собі волосся, дозволивши мильній піні стікати по обидва боки від обличчя. Потім, мало не задрімавши під гарячою водою, якою обливалася хвилин п'ять або й більше, рішуче повернула перемикач душу до кінця на позначку «С», обмилася під різкими струменями холодної, майже крижаної води і вийшла з-під душу, важко відсапуючись. Витерлася одним із великих рушників і, кинувши його в кошик із брудною білизною, знову відчула себе собою, жінкою здоровою й готовою закінчити цей нелегкий день.

Вона вклалася спати, й останньою її думкою, перед тим як вона провалилася в чорну порожнечу сну, була думка про заступника шерифа Бекмана, який стоїть на варті. Ця думка принесла їй заспокоєння, а надто після того, як вона перелякалася в підвалі, й вона заснула глибоким сном, без сновидінь, і спала, доки її не розбудив телефонний дзвінок.

4

Це була Кантата, вона телефонувала з Бостона. Звичайно ж, то була вона. Дарла повідомила її про все, що було. Дарла завжди телефонувала Кантаті, коли виникали якісь проблеми, здебільшого раніше, ніж пізніше. Канті хотіла знати, чи треба їй повернутися додому. Лізі запевнила сестру, що їй немає абсолютно ніякої потреби повертатися з Бостона раніше, ніж вона планувала, хоч би чого наговорила їй там стривожена Дарла. Аменда спочиває в комфортних умовах, і Канті нічим не змогла б їй допомогти.

— Ти можеш приїхати побачитися з нею, проте якщо не буде великої переміни — а доктор Олберніс не вселив нам надії на те, що вона буде, — то ти навіть не зрозумієш, упізнала вона тебе чи ні.

— Господи, — сказала Канті. — Це так жахливо, Лізо.

— Атож. Але вона перебуває з людьми, які розуміють її стан чи принаймні знають, як треба лікувати людей у її стані. І ми з Дарлою, безперечно, триматимемо тебе в курсі под…

Ліза ходила по спальні зі слухавкою радіотелефону в руці. Зненацька вона замовкла, дивлячись на блокнот, що висунувся більш як наполовину з кишені її синіх джинсів, які вона вчора скинула. Це був той самий блокнот, у якому Аменда позначила публікації, що викликали в неї гострий осуд. Але тепер Лізі мала відчуття, що Аменда осуджувала саме її.

— Лізо, ти мене слухаєш? — Канті була єдиною із сестер, яка телефонувала їй регулярно, і це завжди змушувало її почувати себе жінкою, яка рекламує призи на телевізійному ток-шоу. Лізо, покажіть Генку й Марті, що вони виграли! — Лізо, ти ще там?

— Я тут, сестричко. — Лізі не відривала очей від блокнота. Маленькі кільця, що блищать на сонці. Маленькі дротяні кільця. — Я тобі сказала, ми з Дарлою триматимемо тебе в курсі подій.

Блокнот досі був зігнутий у формі сідниці, до якої він був притиснутий протягом багатьох годин, і коли вона подивилася на нього, голос Канті стих і ніби розтанув. Лізі чула тепер тільки себе саму, чула, як вона каже, що Канті зробила б те саме, що й вони, якби була на місці події. Вона нахилилася й потягла блокнот, щоб він повністю випав із кишені. Сказала Кантаті, що зателефонує ввечері, сказала Кантаті, що вона її любить, сказала Кантаті «до побачення» і кинула слухавку радіотелефону на ліжко, навіть не подивившись, куди вона летить. Вона дивилася тільки на обтріпаний невеличкий блокнот, який можна було купити за сімдесят дев’ять центів у будь-якій крамниці товарів канцелярського призначення. Але чим вона була тепер так зачарована? Тепер, коли вже настав ранок і вона непогано відпочила? Непогано відпочила і була чиста? Тепер, коли у вікна вливалося свіже вранішнє світло, її вчорашні знервовані пошуки кедрової скриньки здавалися дурістю, таким собі підсвідомим перенесенням на вечір денних тривог, але цей блокнот не здавався їй чимось дурним, аж ніяк не здавався.

І ніби щоб підсилити атмосферу зачарування, яка огорнула її в ці хвилини, голос Скота заговорив до неї ясніше й виразніше, аніж будь-коли. Господи, яким же чистим був цей голос! І яким сильним.

Я залишив тобі цидулку, люба моя дитино. Я залишив тобі бул.

Вона подумала про Скота під деревом ням-ням, Скота у дивному вбранні з жовтневого снігу, Скота, який сказав їй, що іноді Пол дражнив його тяжким булом… але він ніколи не був занадто тяжким. Вона не думала про це багато років. Відштовхнула цей спогад від себе, звичайно, як і багато інших речей, про які не хотіла думати; вона помістила їх за багряною завісою. Але що в цьому поганого?

— Він ніколи не був підлим, — сказав тоді Скот. У його очах блищали сльози, але в голосі їх не було; його голос був чистий і рівний. Як і завжди, коли він розповідав якусь історію, він хотів бути почутим. — Коли я був малим, Пол ніколи не був підлим у своєму ставленні до мене і я ніколи не був підлим у своєму ставленні до нього. Ми горнулися один до одного. Ми не мали іншої ради. Я любив його, Лізі. Я дуже його любив.

Вона вже перегорнула сторінки, списані цифрами — незугарними Амендиними цифрами, що божевільно налізали одна на одну. Далі вона не знайшла нічого, крім чистих сторінок. Лізі гортала їх усе швидше й швидше, і її впевненість у тому, що вона там щось знайде, швидко розвіювалася, але зрештою вона добулася до сторінки, однієї з останніх, на якій були написані друкованими літерами лише два слова:

Що вона побачила в них знайомого? Спочатку вона не могла пригадати, потім до неї дійшло. Яким буде мій приз? запитала вона в істоти, що лежала в Амендиній нічній сорочці, істоти, що відвернулася від неї. Трунок, відповіла істота. Кока-кола? Кока Роял-Краун? запитала вона, й істота відповіла…

— Вона відповіла… вона або він… «Тихше. Нам треба дивитись на рожеві троянди», — прошепотіла Лізі.