Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

Узявши невеличку паузу на роздуми, Лізі сказала:

— Ви дали йому телефонний номер, за яким він мені подзвонив? То я маю дякувати вам і за це?

— Ні! Повірте, я ніякого номера йому не давав!

Лізі йому повірила.

— Ви маєте щось зробити для мене, професоре, — сказала вона. — Якщо Дулей знову вийде з вами на зв’язок, можливо, тільки для того, аби повідомити вам, що він узяв слід і все складається добре, ви скажете йому, що справу залагоджено.

Цілком залагоджено.

— Я скажу. — Готовність цього чоловіка допомагати була їй майже огидною. — Повірте мені, я…

Його урвав жіночий голос, — певно, голос його дружини, тут сумніву не могло бути, — який про щось запитував. Лізі почула шарудіння, коли він прикрив нижню частину слухавки долонею.

Лізі була не проти, щоб їхня розмова на кілька хвилин урвалася. Вона спробувала подумки оцінити свою ситуацію, й у своїх загальних обрисах вона їй не сподобалася. Дулей сказав, вона може розрядити напруження, якщо віддасть Вудбоді папери Скота та його неопубліковані рукописи. Після цього професор зателефонує психові, скаже йому, що все залагоджено, і справа закриється. Але ж колишній Цар Інкунків каже, що втратив будь-яку можливість сконтактуватися з Дулеєм, і Лізі йому вірила. Можливо, то була помилка з боку Дулея? Несподівана проблема, яка виникла в ретельно опрацьованому ним плані? Вона так не думала. Вона думала, що Дулей, мабуть, і справді мав певний туманний намір з’явитися до офісу Вудбоді (або в його заміський дім) із паперами Скота… але перш ніж він це зробить, він планував стероризувати її, а потім поранити її в тих місцях, до яких вона не дозволяла хлопцям доторкатися на шкільних танцях. Але навіщо йому це робити, після того як він доклав стільки зусиль, щоб запевнити і професора, й саму Лізі, що нічого поганого не станеться, якщо вона погодиться співпрацювати.

Можливо, він хоче довести самому собі, що йому все дозволено.

Це схоже було на правду. А згодом — коли вона, можливо, буде мертва або так жахливо покалічена, що їй уже не захочеться жити, — сумління Джима Дулея буде спроможне переконати себе, що Лізі сама в усьому винна. Я дав їй усі шанси, — подумає її новий друг «Зак». — Ніхто в цьому не винен, крім неї самої. Вона вирішила залишитися Йоко до самого свого гіркого кінця.

Що ж, гаразд. Хай буде так. Якщо він з’явиться, вона просто віддасть йому ключі від сараю і скаже, що він може брати там усе, що йому треба. Я скажу, нехай він там тішиться, нехай ловить кайф.

Але від цієї думки губи Лізі стислися в тонку позбавлену гумору місячну посмішку, яку могли б помітити хіба що сестри та її чоловік, що називав таку посмішку «передвістям торнадо на обличчі Лізі».

— Нехай мене трахнуть, якщо я це зроблю, — промурмотіла вона й розглянулася навколо, шукаючи поглядом срібну лопату.

Лопати тут не було. Вона залишила її в автомобілі. Якщо вона хоче мати її, то їй ліпше піти й забрати її там негайно, поки не стало геть поночі…

— Місіс Лендон? — Це був професор, у чиєму голосі звучала ще більша тривога, ніж дотепер. — Ви ще там?

— Так, — сказала вона. — Ви бачите, до чого це вас привело.

— Пробачте, не зрозумів?

— Ви знаєте, про що я кажу. Ви так хотіли здобути у своє розпорядження папери мого чоловіка, ви вважали, що маєте повне право заволодіти ними. І ось до чого це вас привело. До того, як ви себе тепер почуваєте. Плюс ті питання, на які вам треба буде шукати відповідь, коли я покладу слухавку.

— Місіс Лендон, я не…