Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

Зрештою, вона могла обійтися й без газових пальників на кухні. З латунної плювальниці, яка стояла біля каміна, стриміли довгі декоративні сірники для розпалювання в каміні вогню. Вона підібрала з підлоги одну зі своїх «Салем лайтс» і запалила довгий сірник, черкнувши ним по камінному каменю. Вона вирішила використати одну з керамічних ваз для тимчасової попільнички, відклавши квіти, які були в ній, і подумавши (далеко не вперше у своєму житті), що куріння — одна з найогидніших звичок людства. Потім повернулася до софи, сіла й підняла слухавку:

— Розкажіть мені, що сталося.

— Місіс Лендон, ми з дружиною мали на сьогодні плани піти…

— Ваші плани змінилися, — сказала Лізі. — Розповідайте від самого початку.

6

Що ж, на самому початку були інкунки, ці погани, що поклоняються первісним текстам та неопублікованим рукописам, а професор Джозеф Вудбоді був їхнім царем, принаймні так думала Лізі. Одному Богові відомо, скільки він опублікував наукових статей, у яких ішлося про творчість Скота Лендона, і скільки з них навіть сьогодні спокійно збирали на себе пилюку у книжковій змії над їхнім сараєм. Не цікавили Лізі також ті муки, які доводилося терпіти професорові Вудбоді від думки про досі не опубліковані твори Скота, які також тепер збирали пилюку в його кабінеті. Набагато важливішим видався їй той факт, що Вудбоді мав звичай двічі або тричі на тиждень випивати по два-три пива, повертаючись із кампусу додому, причому він зупинявся завжди в одному й тому самому барі, що мав дивну назву «Місце». Біля Пітсбурзького університету було чимало питних закладів — як звичайнісіньких забігайлівок, так і пристойних барів, куди приходили пити викладачі та класово свідомі аспіранти і де на підвіконнях стояли вазони з виткими рослинами, а з музичних автоматів гриміла музика «Ясних очей» замість музики «Мого хімічного романсу».[34] «Місце» було баром робітничого люду за милю від кампусу, а найпопулярнішим номером на їхньому музичному автоматі був дует Трейвіса Тріта та Джона Меленкампа.

Вудбоді розповів, що любив ходити туди, бо там було тихо й спокійно, пополудні та ранніми вечорами на вікенд, а також тому, що тамтешня публіка нагадувала йому про батька, який працював на одному зі сталепрокатних заводів Сполучених Штатів. (Лізі були до одного місця будь-які відомості про батька Вудбоді.) Саме в тому барі він і зустрівся з чоловіком, який назвався Джимом Дулеєм. Дулей був іще одним полуднево-вечірнім відвідувачем бару — такий собі хлоп’яга з чемними манерами, який полюбляв приходити в синій бавовняній сорочці, що мала рукави з манжетами, достоту такі, які носив і батько Вудбоді. Вудбоді описав Дулея як чоловіка, що мав зріст приблизно шість футів один дюйм,[35] довготелесого, ледь сутулого, з ріденьким темним чубом, який часто спадав йому на очі. На думку Вудбоді, очі в Дулея були синього кольору, але він не був цього певен, хоч вони й пили разом понад шість тижнів і стали, як висловився Вудбоді, чимось подібним до «приятелів по чарці». Вони розповідали один одному не історії зі свого життя, а клапті історій зі свого життя, як роблять зазвичай завсідники барів. Хоч, якщо вірити Вудбоді, то він розповідав своєму «пивному братові» щиру правду. Тепер він мав усі підстави сумніватися в тому, що Дулей робив так само.

Справді, Дулей міг приїхати сюди із Західної Вірджинії дванадцять або чотирнадцять років тому і, цілком імовірно, відтоді працював низькооплачуваним чорноробом на різних роботах. Атож певний час він міг посидіти й у тюрмі; він і справді мав вигляд людини, знайомої з державними інституціями цього виду, завжди намагався побачити себе в дзеркалі біля задньої стіни бару, коли тягся за своїм пивом, завжди бодай один раз дивився назад через плече, коли прямував до туалету. Він і справді міг дістати свій шрам над правим зап’ястком під час короткої, але лютої бійки в тюремній пральні. А може, й ні. Він міг поранити собі руку, впавши зі свого триколісного велосипеда, коли був дитиною і ще не навчився добре ним правувати. Єдине, в чому Вудбоді не мав підстав сумніватися, — це, що Дулей прочитав усі книжки Скота Лендона і був спроможний обговорювати їх зі знанням справи. І, певно, тому він із великим співчуттям вислухав гірку розповідь Вудбоді про непробивну вдову Скота Лендона, яка сидить на неоціненних інтелектуальних скарбах неопублікованих рукописів свого чоловіка, серед яких є навіть незакінчений роман, якщо вірити чуткам. Але співчуття в даному випадку було надто м’яким словом. Він слухав розповіді професора з дедалі більшою люттю.

Згідно з версією Вудбоді, саме Дулей став називати її Йоко.[36]

Вудбоді охарактеризував їхні зустрічі в барі «Місце» як «випадкові, проте близькі до регулярних». Лізі проаналізувала цю інтелектуальну пустопорожню балаканину і дійшла висновку, що Вудбоді та Дулей правили теревені про Йоко Лендон чотири або й п’ять разів на тиждень і коли Вудбоді казав «два або три пива», він, певно, мав на увазі глек або два. Отак вони там і тусувалися, цей інтелектуальний Оскар і той Фелікс,[37] напиваючись мало не щодня і спочатку розмовляючи про те, які чудові книжки писав великий Скот, а потім цілком природно переходячи на тему про те, якою паскудною відьмою виявилася його вдова.

Якщо вірити Вудбоді, то саме Дулей повертав усі їхні розмови на цю тему. Лізі, що знала, як відреагував Вудбоді, коли вона відмовила йому в тому, чого він просив, сумнівалася, що для цього йому доводилося докладати надто великих зусиль.

На якомусь етапі їхніх розмов Дулей сказав Вудбоді, що він, Дулей, зміг би переконати вдову змінити свою думку щодо неопублікованих рукописів її чоловіка. Зрештою, чого їй упиратися, коли вся літературна спадщина її чоловіка все одно рано чи пізно буде перевезена до бібліотеки Пітсбурзького університету й приєднана до інших матеріалів, які складають Колекцію Лендона. Він уміє змінювати настрій людей, сказав йому Дулей. Він має особливий хист до цього. Цар інкунків (дивлячись на свого нового друга затуманеним поглядом проникливого пияка, Лізі в цьому не мала сумніву) запитав у Дулея, скільки він хоче за таку послугу. Дулей сказав йому, що він не прагне до особистої вигоди. Адже вони розмовляють про те, щоб зробити послугу людству, хіба не так? Вони лише хочуть забрати великий скарб у жінки, яка надто дурна, аби зрозуміти, на чому вона сидить, наче квочка на яйцях. Воно то, звісно, так, відповів йому Вудбоді, але кожен добрий працівник має одержувати винагороду за свої труди. Дулей обміркував його слова і сказав, що він складе список необхідних витрат. А потім, коли вони зустрінуться й він передасть Вудбоді папери, вони зможуть обговорити питання про плату за послуги. І з цими словами Дулей простяг через стійку бару руку своєму новому другові, так, ніби вони й справді уклали між собою угоду, що мала сенс. Вудбоді узяв його руку, відчуваючи водночас захват і зневагу. Він постійно змінював свою думку про Дулея упродовж тих п’ятьох або сімох тижнів, коли він його знав, сказав він Лізі. Були дні, коли Дулей здавався йому серйозним, хоч і самовпевненим до тупості, сформованим в умовах в’язниці вченим, який сам себе поставив на ноги і чиї моторошні історії про пограбування, бійки та виготовлені з ложок ножі були всі правдивими. Але були й такі дні (день потиску рук був одним із них), коли він анітрохи не сумнівався в тому, що Джим Дулей не більш як базіка і що найнебезпечніший злочин, який він будь-коли скоїв, — це крадіжка одного чи двох галонів розчинника фарби, коли він працював на будівництві в Монревілі протягом шести місяців чи трохи більше в 2004 році.

Таким чином та розмова і той потиск рук для Вудбоді були не більш як напівп’яним жартом, надто коли Дулей сказав йому — такими словами чи трохи іншими, — що він переконає Лізі віддати папери її покійного чоловіка з метою послужити Мистецтву. Це були ті самі слова, які Цар Інкунків сказав Лізі того червневого полудня, і цей же таки Цар Інкунків сидів тепер напівп’яний у барі з чоловіком, якого він майже не знав, але чиє самовпевнене нахабство не міг не помічати, й удвох вони називали її Йоко й погоджувалися, що Скот міг тримати її біля себе лише для одного діла, бо хіба вона годилася для чогось іншого? Вудбоді сказав, що, на його думку, вся ця розмова була не більш як жартом, просто сиділи в барі двоє розвеселених чоловіків і базікали казна про що. Справді ці двоє розвеселених чоловіків обмінялися своїми електронними адресами, але в наші дні кожен має свою електронну адресу, хіба не так? Цар Інкунків зустрівся зі своїм лояльним підданим лише один раз після того достопам’ятного потиску рук. Це сталося через два дні по тому. Того дня Дулей дозволив собі випити лише одне пиво, сказавши Вудбоді, що він перебуває «на тренувальному режимі». Випивши це своє одне пиво, він зісковзнув зі стільчика за стійкою бару і сказав, що в нього побачення з одним «хлопом». Він також сказав Вудбоді, що зустрінеться з ним наступного дня, а наступного тижня — то вже точно.

Але Вудбоді вже ніколи не зустрічався з Дулеєм знову. Коли минули два тижні, він перестав шукати його очима. А електронна адреса Zack991 припинила працювати. Він тоді ще подумав, це й непогано, що він загубив слід Джима Дулея. Він забагато пив, і в ньому було щось не зовсім так. (Трохи запізно ти це помітив, професоре, з гірким почуттям подумала Лізі.) Питний режим Вудбоді знову знизився до його колишнього рівня — одне пиво чи два пива на тиждень, і цілком бездумно він переселився до іншого бару, який був за два квартали звідти. І лише згодом до нього дійшло, що він підсвідомо хотів прокласти дистанцію між собою і тим місцем, де він востаннє зустрічався з Дулеєм; він, власне, розкаявся, що дозволив втягти себе в ці дурні балачки. Він також сподівався, що все це було не більш як фантазією, ще одним із надхмарних замків Джима Дулея, який Джо Вудбоді допоміг йому спорудити, цмулячи з ним пиво, щоб у такий спосіб максимально скоротити останні нескінченні тижні жалюгідної пітсбурзької зими. Саме такими очима дивився він на всю цю історію, закінчив свою розповідь професор із тією щирістю, з якою адвокат розмовляє зі своїм клієнтом, коли повідомляє, що йому загрожує смертельна ін’єкція, якщо він дасть маху. Він дійшов висновку, що більшість історій Джима Дулея про його бандитські подвиги та виживання в суворих умовах державної в’язниці Браші-Маунтін були вигадкою чистісінької води, а отже, і його ідея переконати місіс Лендон віддати рукописи покійного чоловіка теж не була чимось більшим. Тож їхня угода була лише такою собі дитячою грою типу «А що як?»

— Якщо все це правда, то скажіть мені одну річ, — запитала Лізі. — Якби Дулей приїхав до вас із фургоном літературних записів Скота, чи відмовилися б ви взяти їх від нього?

— Я не знаю.

Це й справді чесна відповідь, подумала Лізі, і тому запитала його про інше:

— А ви хоч розумієте, що ви накоїли? Що ви привели в рух?

На це професор Вудбоді не сказав нічого, і така реакція теж здалася їй чесною. Настільки чесною, наскільки вона могла бути.

7