Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

— Зачекайте на лінії, місіс Лендон, поки я перейду у свій кабінет.

— Де ваша дружина не зможе вас чути, так ви хотіли мені сказати?

— Залишайтеся на зв’язку, будь ласка.

— Ліпше не затягуйте цю розмову, професоре Вудлайно, бо я…

Почулося клацання, потім — мовчанка. Лізі подумала, що їй було б ліпше скористатися радіотелефоном на кухні; їй хотілося походити по кімнаті, можливо, підібрати одну зі своїх сигарет і припалити її від газового пальника. Та, може, воно так і ліпше. Так вона не зможе розвіяти бодай крихту від свого гніву. Вона хоче залишатися в такому напруженні, щоб їй аж боліло.

Минуло десять секунд. Двадцять. Тридцять. Вона вже готувалася покласти слухавку, коли на лінії ще раз клацнуло, і Цар Інкунків знову озвався до неї своїм новим молодо-старим голосом. Цей голос набув тепер якогось дивного, схожого на гикавку тремтіння. «Це калатає його серце», — подумала вона. То була її власна думка, але, можливо, вона виникла з підказки Скота. Його серце калатає так нестямно, що я чую його удари. Я хотіла налякати його? Я його налякала. Але чому тоді його серцебиття лякає й мене?

І справді, її раптом опанував страх. Вона мала таке відчуття, ніби жовта нитка то вплітається в червону ковдру її люті, то висмикується звідти.

— Місіс Лендон, того чоловіка звуть Дулей? Джеймс або Джим Дулей? Високий і кощавий, з ледь відчутним гірським акцентом? Як у Західній Вір…

— Я не знаю, як його звуть. Він назвав себе Зак Мак-Кул по телефону, й цим же таки ім’ям він підписався під…

— Прокляття… — сказав Вудбоді.

Але він розтягнув це слово — прооокляяяттяяя — і вимовив його наче заклинання. Після цього пролунав звук, дуже схожий на стогін. У свідомості Лізі ще одна жовта нитка приєдналася до першої.

— Що ви хочете цим сказати? — різко запитала вона.

— Це він, — сказав Вудбоді. — Більше ніхто, як він. В електронній адресі, яку він мені дав, було написано Zack991.

— Ви доручили йому залякати мене, щоб я віддала вам неопубліковані твори Скота, хіба не так? Ви уклали з ним угоду.

— Місіс Лендон, ви не розуміє…

— Я все розумію. Після того як помер Скот, мені довелося мати справу з деякими божевільними людьми, й учені-літературознавці залишили в цьому далеко позаду колекціонерів, але супроти вас навіть літературознавці тепер здаються мені майже нормальними людьми, професоре Вудлайно. Мабуть, саме тому ви спочатку так маскувалися. Справжні психи повинні вміти прикидатися. Це їхній спосіб виживати.

— Місіс Лендон, якщо ви дозволите мені поясн…

— Мені погрожують, і ви за це відповідальні, що тут іще пояснювати? Отож вислухайте мене і вислухайте уважно: зупиніть його — і негайно. Я ще не назвала ваше ім’я властям, але, думаю, якби я повідомила про вас поліції, це стривожило б вас найменше. Але якщо я почую ще бодай один дзвінок, якщо знову одержу бодай одного листа або ще одного мертвого кота від того космічного ковбоя, я звернуся в газети. — Тепер Лізі опанувало натхнення. — Я почну з тих, які виходять у Пітсбурзі. Вони дуже полюбляють такі теми. Божевільний професор погрожує вдові славетного письменника. Коли на першій сторінці однієї з газет з’явиться такий заголовок, тоді кілька запитань від копів у штаті Мен будуть найменшою з ваших проблем. Отже, на добраніч.

Лізі вважала, що ця тирада прозвучала в неї дуже добре, і жовті ниті страху тепер кудись заховалися — принаймні на коротку мить. Бо наступна фраза, яку промовив Вудбоді, повернула їх назад, і тепер вони стали ще яскравішими, ніж були.

— Ви нічого не зрозуміли, місіс Лендон. Я не можу його зупинити.