Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

— Ще б пак, — погодилася Аменда. — Чотири таких роки, і я одержую листівку Голмарк як відшкодування за розрив. Що ж, я можу тільки побажати йому щасливого життя з тією жінкою, яку він знайшов собі в Сін-Джині.[73]

Лізі відчула радісне збудження. Ні, вона не думає, що Аменду треба було викупати в озері.

— Зараз я дістану м’ясо з морозильника, і ми поїдемо до тебе, — сказала Аменда. — Я помираю з голоду

13

Сонце виглянуло з-за хмар, коли вони під’їхали до крамниці Пейтла, навісивши над дорогою перед ними райдугу, схожу на казкові ворота.

— Ти знаєш, чого мені хотілося б на вечерю? — запитала Аменда.

— Ні, не знаю.

— Добру порцію начинки для гамбургерів. Я не думаю, що ти маєш їх у себе вдома, чи не так?

— Я їх мала, — сказала Лізі, винувато всміхаючись, — але я з’їла їх.

— Зупинися біля Пейтла, — сказала Аменда. — Я куплю коробку.

Лізі зупинила машину. Аменда наполягла, щоб вони взяли з собою її домашні гроші, які вона тримала на кухні у великому синьому глекові, й тепер вона дістала звідти пожмакану п’ятірку.

— Ти що їстимеш, Лізі?

— Усе що завгодно, крім чизбурґера, — відповіла Лізі.

XIV

Лізі і Скот

(Люба моя дитино)

1

О чверть на восьму того вечора Лізі мала передчуття. То було не перше передчуття в її житті; вона вже мала принаймні два інші. Одне в Баулінґ Ґрін, незабаром по тому, як вона увійшла до лікарні, куди забрали її чоловіка після того, як його було поранено під час урочистої церемонії, організованої англійським факультетом. І, безперечно, вона мала таке передчуття того ранку, коли вони збиралися летіти до Нешвіла й вона розбила склянку, у якій стояли їхні зубні щітки. Третє передчуття прийшло до неї тоді, коли небо стало прояснюватися після грозових дощів і осяйне золоте світло пробилося крізь хмари. Лізі й Аменда сиділи в кабінеті Скота над сараєм. Лізі переглядала папери на головному письмовому столі Скота, який він називав Великим Слоном Ідіота. Поки що найцікавішою річчю, яку вона там знайшла, була пачка помірковано сміливих французьких поштівок із клаптиком паперу на них, на якому було написано почерком Скота Хто надіслав мені ці речі? Поруч із вимкненим комп’ютером стояла коробка з револьвером усередині. Вона ще була накрита кришкою, але Лізі перетнула стрічку, якою вона була перев’язана, нігтем свого пальця. Аменда була через кімнату, в алькові, де стояла стереосистема Скота, яка включала в себе телебачення та музику. Вряди-годи Аменда чула, як її сестра бурчить, нарікаючи на безлад, що панував у шухлядах та на полицях. Одного разу Лізі голосно висловила свій подив із приводу того, як міг Скот узагалі знайти тут нехай там що.

І саме тоді в неї виникло передчуття. Лізі закрила шухляду, яку вона досліджувала, й випросталася, сидячи на кабінетному стільці з високою спинкою. Вона заплющила очі й просто чекала, коли зненацька щось накотилося на неї. Це була пісня. Ментальний програвач освітився, й позначений легким носовим призвуком, але непомильно приємний голос Генка Вільямса заспівав: «Прощавай, Джо, нам час, нам час. Нам час, нам час в дорогу, штовхай, штовхай у море пірогу…»

— Лізі! — гукнула Аменда з алькова, де Скот мав звичай сидіти і слухати свою музику або дивитися кінофільми на відеомагнітофоні.