Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

Аменда засміялася й похитала головою.

— Такі люди, як я, ніколи не мали наміру переступити через межу. Моя уява була не досить багата, щоб завести мене в халепу.

— Мендо, це неправда.

— Це правда, — заперечила Аменда. — Серед психів не бракує таких людей, як я. Наші мрії запрягають нас і легенько підстьобують м’якими батогами — о, чудові батоги, — і ми біжимо й біжимо, і при цьому завжди залишаємося на місці… бо корабель… Лізі… ніколи не підіймає вітрила й ніколи не знімається з якоря…

Лізі ризикнула ще раз подивитися на Аменду. Сльози струменіли по її щоках. Можливо, сльози й не падали на ті кам’яні лави, але людина, у своєму жалюгідному людському стані, мабуть, не могла без сліз.

— Я знала, що скоро відійду, — сказала Аменда. — Весь час знала про це, коли ми були в кабінеті Скота… весь час, поки я писала ті цифри, які нічого не означали, в тому ідіотському маленькому блокноті, я знала…

— Той маленький блокнот виявився ключем до всього, — сказала Лізі, згадавши, що рожеві троянди, а також mein Gott були виписані там акуратними друкарськими літерами… щось подібне до послання у пляшці. Або ще один бул — Лізі, я тут, прийди і знайди мене.

— Ти справді так думаєш? — запитала Аменда.

— Справді.

— Диво та й годі. Ці блокноти подарував мені Скот, ти знаєш, — можна сказати, запас на все моє життя. На мій день народження.

— Справді?

— Атож, за рік до своєї смерті. Сказав, вони можуть стати мені в пригоді. — Вона видушила з себе усмішку. — І схоже один із них таки став у пригоді.

— Авжеж, — сказала Лізі, намагаючись пригадати, чи справді mein Gott був написаний після всіх інших позначок, маленькими чорними літерами, під самою торговельною маркою блокнотика. Коли-небудь вона, можливо, це з’ясує. Якщо, звісно, вона й Аменда виберуться з цієї халепи живими.

4

Коли Лізі пригальмувала машину на околицях Касл Рока, готуючись звернути до офісу шерифа, Аменда схопила її за руку й запитала, що, в Бога, вона збирається робити. Вона вислухала відповідь сестри з великим подивом.

— І що маю робити я, поки ти писатимеш свою офіційну заяву та заповнюватимеш свої форми? — запитала Аменда тоном, у якому звучала ядуча іронія. — Сидіти на лаві перед відділом реєстрації тварин у цій піжамі з виваленими назовні цицьками та всім іншим? Чи, може, ти думаєш, що я сидітиму тут і слухатиму радіо? А як ти станеш там пояснювати, чому прийшла боса? А що як хтось із Ґрінлона вже зателефонував у департамент шерифа й попросив вистежити вдову письменника, яка приїхала навідати свою сестру в тому маєтку для обраних, а тепер обидві зникли?

Лізі, як сказав би її батько, що не відзначався надто гострим розумом, мала таке відчуття, ніби її зненацька вдарили по голові мокрим мішком. Вона так зосередилася на своїх зусиллях привести Менду додому з Країни Ніде та розв’язати проблему Джима Дулея, що зовсім забула про їхній нинішній стан напівроздягнутих жінок, не кажучи вже про можливі наслідки їхньої Великої Втечі. Саме в цю хвилину вони зупинилися на похилому паркувальному майданчику перед кам’яницею департаменту шерифа — ліворуч від них тепер стояла патрульна машина державної поліції, а праворуч «Форд-Седан» із написом ДЕПАРТАМЕНТ ШЕРИФА ОКРУГИ КАСЛ-КАУНТІ, і Лізі несподівано відчула гострий напад клаустрофобії. Назва однієї з пісень кантрі зненацька зазвучала в її голові «Про що я думала раніш?»

У принципі, чого вона мала боятися — вона не була втікачкою, Ґрінлон не був в’язницею, а отже, й Аменда не була в’язнем, але її босі ноги… справді, як вона могла б пояснити, чому на її довбаних ногах немає ані взуття, ані шкарпеток? І…

«Я взагалі нічого не думала, я лише дотримувалася послідовності своїх кроків. Як ото готують страву за якимсь рецептом. Так, ніби я гортаю куховарську книгу й знаходжу наступну сторінку білою».

— Крім того, — правила своє Аменда, — слід подумати й про Дарлу та Канті. Ти все добре зробила сьогодні вранці, Лізі, я тебе не критикую, але…