Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

Попереду них був знак із написом КАСЛ РОК 15. Коли вони його проминали, сонце сховалося за кучугурами хмар. Коли Аменда знову заговорила, її голос звучав набагато спокійніше:

— Ти хочеш зробити це йому, перш ніж він зробить це тобі, так? Убити його й позбутися його тіла в тому іншому світі?

Попереду них загуркотів грім. Лізі чекала. «Виходить, між нами, сестрами, таємниць бути не може? — подумала вона. — Саме так ми й будемо мислити».

— Отже, Лізі? Думаю, нічого кращого ти не вигадаєш.

— Він поранив мене. Він знущався з мене. — Їй здалося, це звучить непереконливо, але якщо між нами, сестрами, неправди бути не може — а вона вважала, що не може, — тоді їй і не треба намагатися в чомусь переконати Аменду. — І тому я так скажу тобі, сестричко: коли наступного разу він захоче познущатися з мене, то вже більш ніколи він не знущатиметься ні з кого.

Аменда сиділа в машині, яка котила прямою дорогою, випростана, згорнувши руки під своїми худими грудьми. Нарешті вона сказала, майже сама до себе:

— Ти завжди була як сталевий прут у його хребті.

Лізі подивилася на неї, більш ніж здивована. Вона була шокована.

— Що ти сказала?

— Я про Скота кажу. І він це знав. — Вона підняла одну зі своїх рук і подивилася на червоний шрам на ній. Потім перевела погляд на Лізі. — Убий його, — сказала вона з байдужістю, від якої в Лізі мороз пішов поза шкірою. — Я не бачу в цьому ніякої проблеми.

2

Лізі зробила ковтальний рух і відчула, як у неї клацнуло в горлі.

— Ти знаєш, Мендо, насправді я не дуже ясно собі уявляю, що я робитиму. Хочу, щоб ти знала це. Можна сказати, я йду до своєї мети наосліп.

— О, думаю, ти цілком ясно це собі уявляєш, я тобі не вірю, — сказала Аменда майже грайливим тоном. — Ти залишила послання про те, що чекаєш його о восьмій вечора в кабінеті Скота — одне на автоматичному відповідачі, а одне доручила передати своєму професорові, якщо Дулей зателефонує йому. Ти хочеш убити його, і це добре. Ти ж мала надію на своїх копів, чи не так? — І провадила, не давши Лізі відповісти. — Звичайно ж, мала. Але він прослизнув повз них, ніби танцюючи вальс. І майже відтяв тобі цицьку твоїм же таки ножем для відкривання консервів.

Лізі завернула за поворот і опинилася позад ще однієї вантажівки з цистерною-причепом, яка хилиталася з боку в бік; усе було точно, як у той день, коли вони поверталися з Дарлою додому, після того як здали Аменду до лікарні. Лізі натиснула на гальмо, ще раз відчувши себе винною, що веде машину боса. Старі уявлення живучі.

— Скот мав міцний характер, — сказала вона.

— Атож. Інакше він би не вибрався зі свого дитинства живим.

— А що тобі про це відомо? — запитала Лізі.

— Нічого. Він ніколи нічого не розповідав мені про те, яким життям він жив, коли був дитиною. Але, думаєш, я нічого не помічала? Можливо, Дарла та Канті й не помічали, але я помічала, і він знав, що я про все здогадуюся. Ми знали одне одного, Лізі, — і знали в такий спосіб, у який розуміють одне одного двоє людей, що ніколи не сиділи разом за чаркою. І, думаю, саме тому, він опікувався мною. І я знаю дещо інше.

— Що?