Розділ без назви (1)

Так, поза сумнівом, О’Браєн усе розумів, і це його розуміння врешті-решт вилізло Вінстонові боком, бо, власне, саме О’Браєн цілком знищив його в духовному й інтелектуальному розумінні.

Завдяки багатьом алюзіям, які легко прочитуються в романі, — суворе вусате обличчя Старшого Брата, що дивиться з тисяч плакатів, транспарантів та екранів, «козляче обличчя» Ґолдштайна-Троцького, жорстке ієрархічне тоталітарне суспільство, що керується єдиною Партією, постійне перекручування історії та підтасовування статистичних даних, дефіцит найнеобхідніших товарів загального вжитку, таких як шнурівки для черевиків або леза для бритви, показові судові процеси над «ворогами народу», на яких ці самі вороги, які ще вчора стояли на керівних постах, сьогодні зізнаються у всіх смертних гріхах, які вони коїли мало не з народження, — західна спільнота, та й радянські «товаріщі» завжди вважали, що «1984» є такою собі важезною каменюкою у червоний город радянського комунізму. Певною мірою так воно і є. Проте за всіма цими ідеологічними протистояннями і холодними війнами мало хто розумів, що «1984» викриває тоталітарну сутність влади як такої, не зважаючи на її колір. І декорації не є такими вже й важливими, і не обов’язково прес влади має бути у вигляді «Міністерства Любові», «Міністерства Миру» чи «Міністерства Правди». Все це є лише легко замінними символами природи влади. І мало що зміниться, якщо синій комбінезон члена Партії замінити на діловий костюм чи краватку, які мусить носити працівник будь-якої сучасної нам компанії, не кажучи вже про політиків усіх рангів, або замість одного з наріжних лозунгів роману «Свобода — це рабство» написати таке знайоме, але від цього не близькіше до правди «Ми за мир!» А якщо згадати П’ятихвилинки Ненависті, то вони майже в такому ж вигляді, як описані у «1984», зараз успішно застосовуються, наприклад, на всіх центральних російських телеканалах, розповідаючи про «розіп’ятих хлопчиків», «кієвскую фашистскую хунту», «фашистскіх же каратєлєй» та іншу подібну ахінею виробництва сучасного російського «міністерства правди», яке нічим не відрізняється від описаного колись Орвеллом.

О’Браєн вихвалявся, що їхні методи боротьби із вільнодумством досконаліші, аніж методи колишніх диктатур. Проте ті методи, що використовуються у сучасній Росії, методи перетворення людини на слухняний інструмент ненависті і підтримки будь-якого злочину, який лише вигідний панівному режимові, вочевидь, ще ефективніші, аніж описані Орвеллом. Адже навіть О’Браєн, перекроюючи Вінстона, вичавлюючи з нього всі людські почуття і заміщуючи порожнечу в середині нього благовірністю, вимушений був вдаватися до тортур. Але сучасна російська агітпроп машина примудрилася досягти не менш вражаючих результатів, геть не вдаючись до тортур, а лише завдяки тупому, але надзвичайно об’ємному і масштабному інфо-бомбардуванню населення. І якщо пригадати три головні партійні гасла: «Війна — це мир», «Свобода — це рабство» і «Неуцтво — це сила», то якраз останнє гасло варто поставити на перше місце, оскільки саме воно і є визначальною передумовою успішного втілення інших двох.

Як писав Вінстон у своєму щоденнику: «головне — це можливість сказати, що 2 + 2 = 4. З цього випливає все інше», так і для ефективного здійснення влади головне забезпечити виконання гасла «Неуцтво — це сила», з нього випливає все інше: і «Мир — це війна», коли досягнення відносно спокійного правління режиму однієї конкретно взятої держави досягається лише війною на території іншої держави, і «Свобода — це рабство», коли рабам розповідають про те, що їхнє рабство це і є справжнісінька свобода, а ті, хто є вільними, насправді — раби. А найголовніше, що ті, кому це розповідається, у все це вірять, оскільки, врешті-решт, «Неуцтво — це сила». От тільки шкода, що це гасло не уточнює, чия саме сила. І попри те, що наш сучасний світ не поділений на три величезні наддержави, які ведуть між собою безкінечну війну, а насправді просто здійснюють владу над власним народом, у своїх принципових рисах похмурий прогноз Джорджа Орвелла вже давно почав справджуватися — просто не треба все сприймати надто буквально. Варто лише пильніше прислухатися до радіоприймачів, які крякомовою плетуть якісь безкінечні у своїй безглуздості дурощі; придивитися до телеекранів, в яких безжурно викаблучуються і дуріють дивні, майже потойбічні у своєму відразливому юродстві дядьки і тітки, обговорюючи якісь неістотні дурниці, виспівуючи дурнуватих пісень і загалом усім своїм виглядом показуючи, що все іде за планом, усе відбувається саме так, як треба, — головне, щоб було весело і ні про що не замислюватися; вникнути в суть інформації, якою рясніє періодика, і починаєш розуміти, що й справді «ВІЙНА — ЦЕ МИР», «СВОБОДА — ЦЕ РАБСТВО», а «НЕУЦТВО — ЦЕ СИЛА».

Олексій Жупанський