Розділ без назви (1)

Та якщо оголити структуру «1984» до самої основи, дістатися до його каркасу, то ми, по суті, отримуємо дві рівнозначно вагомі частини роману. Перша частина — це запитання Вінстона щодо світу, в якому він живе. Він ставить ці запитання самому собі, занотовує їх у щоденник, подумки рефлексує над ними і врешті-решт дає на них власну відповідь. Друга частина — це немов катарсис навпаки, коли у Міністерстві Любові О’Браєн послідовно порушує всі ті запитання, які колись ставив собі Вінстон, і так само послідовно, вагомо і переконливо дає на них свої відповіді, тобто відповіді Партії, які не лише перекреслюють і заперечують всі колишні уявлення Вінстона, а й урешті-решт перекреслюють його самого, знищують його особистість, анулюють його єство. Тобто Вінстон отримує справжні відповіді на те, що його завжди цікавило, але ці відповіді унеможливлюють подальше існування його самого. У цьому випадку твердження, що знання оплачуються дорогою ціною, доведене до найвищого ступеня.

Вінстон стверджує, що тотальне маніпулювання історією і реальністю неможливе, допоки хоча б одна людина буде знати, що, наприклад, Партія не винаходила літака, гелікоптера чи паровоза, що Океанія не завжди воювала з Євразією, а ще вчора вела війну з Остазією, і що виробництво шоколаду насправді не зросло, а зменшилося. Відстоюючи своє переконання, що, попри увесь терор і всю брехню, якими просякнуте сучасне йому суспільство, здоровий глузд все одно не перемогти, Вінстон максимально оголює конфлікт і зазначає, що «свобода — це можливість сказати, що 2 + 2 = 4», тобто він не вірить у можливість всеохоплюючого заперечення самоочевидної об’єктивної реальності.

Проте, потрапивши у Міністерство Любові, Вінстон зіштовхується з партійною логікою О’Браєна — він своїми збоченими аргументами щоразу спростовує всі логічні міркування Вінстона, які на початку видавалися йому непохитними. О’Браєн послідовно доводить, що реальність — це лише породження свідомості. Без свідомості не існує реальності. А оскільки Партія контролює свідомість, отже, вона контролює і реальність. Такий підхід, хоча, можливо, й не відображає так званого об’єктивного стану речей, водночас є надзвичайно корисним і продуктивним у питаннях, що стосуються нав’язування масам певних ідеологічних платформ, маніпулювання фактами, перекручування історичних свідчень і навіть заперечення очевидних речей.

«Лише дисциплінований розум спроможний побачити реальність, Вінстоне. Ви вважаєте, що реальність — це щось об’єктивне, щось, що існує саме по собі. Ви також вважаєте, що природа реальності самоочевидна. Коли ви обманюєте себе, думаючи, що ви щось бачите, ви вважаєте, що кожен бачить те саме, що й ви. Але я запевняю вас, Вінстоне, що реальність не є зовнішньою категорією. Реальність існує лише в людській свідомості, й більш ніде. І то не в індивідуальній свідомості, яка може помилятися й у будь-якому разі швидко помирає, а лише у колективній і безсмертній свідомості Партії. Те, що Партія вважає істиною, і є істиною. Побачити реальність можливо лише очима Партії. Ви повинні це усвідомити, Вінстоне. Це вимагає в певному розумінні акту саморуйнування, зусилля волі. Перш ніж ви повернете собі здоровий глузд, ви повинні скоритися...» — каже О’Браєн.

Звичайно, для досягнення бажаного результату тут також застосовується один важливий принцип, а саме дводумство, за допомогою якого і досягається маніпулювання дійсністю у межах власної свідомості. У книжці багато розповідається про принципи застосування дводумства, цього ефективного інструменту маніпулювання дійсністю і наріжного каменя владарювання Партії, але водночас декому може здатися, що принцип дводумства носить дещо перебільшений, гротескний, а чи символічний характер. Для того, щоб краще продемонструвати, наскільки успішно застосовується дводумство у не вигаданій, художній, а у нашій, так би мовити, справжній реальності, варто навести кілька простих прикладів-тверджень із застосуванням дводумства:

а) у Криму російських військ немає;

б) російські війська забезпечували приєднання Криму до РФ.

а) українці — братній росіянам народ;

б) українці — фашисти, бандерівці і жалюгідний недонарод, який ненавидить росіян.

а) України не існує, українців не існує, української мови не існує;

б) українці на території України проводять українізацію населення з метою знищити російську мову і обмежити права російськомовного населення.

Ці твердження, які, мабуть, знайомі багатьом, як правило, можуть дуже легко співіснувати у межах тієї самої свідомості, і за принципом дводумства кожне із таких взаємовиключних тверджень застосовується саме тоді, коли це вигідно його носієві, і, водночас, ним же заштовхується на периферію власної свідомості, коли відповідно до моменту потрібно застосувати інше, протилежне твердження. І як тут не згадати недавню історію і те, що «Радянський Союз завжди воював із фашизмом, Радянський Союз переміг фашизм», а потім пригадати пакт Молотова-Ріббентропа і радісні усмішки радянських і німецьких солдатів, які 1939 року пліч-о-опліч із солдатами фашистської Німеччини марширували вулицями захопленої і розділеної Польщі?

«Промова тривала вже десь хвилин двадцять, коли на платформу вистрибнув посланець і тицьнув ораторові папірець. Той, не припиняючи говорити, розгорнув його і прочитав. Нічого не змінилося ані в його голосі, ані в поведінці, ані в його прокламаціях, але назви раптом стали іншими. Натовпом без зайвих слів прокотилася хвиля розуміння. Океанія воює з Остазією! Наступної миті зчинилася несамовита метушня. Всі прапори і транспаранти, якими був прикрашений майдан, — усі вони хибні! На половині з них зображені не ті обличчя. Це саботаж! Це постаралися агенти Ґолдштайна! Запанувала галаслива інтерлюдія, зі стін зривалися плакати, шматувалися на клапті і розтоптувалися ногами прапори. Розвідники, вилазячи на дахи й зриваючи з димарів транспаранти, демонстрували чудеса спритності. Але за дві-три хвилини все було завершено. Оратор, усе ще чіпляючись у мікрофон і подавшись уперед, вимахував у повітрі рукою і продовжував свою промову. Минула ще хвилина, і з горлянок натовпу знову вихопилися дикі крики люті. Ненависть тривала, як і раніше, змінився лише її об’єкт».

Чи не нагадує це ситуацію в СРСР 1941 року, коли Німеччина з найближчого союзника, з яким радянські війська щойно ділили Європу і разом марширували розділеною Польщею, мову якої вивчали у більшості тогочасних радянських шкіл, кадрові військові якої багато років тренувалися на радянських полігонах, і нарешті в яку безкінечними ешелонами відправлялося продовольство і стратегічні ресурси, раптом за одну мить перетворилася на запеклого ворога, а Гітлер зі сміливого нордичного воїна, який кинув виклик хижому англосаксонському імперіалістичному звірові, раптом сам перетворився на загребущу тварюку, з якою тепер війна до скону?

Так що дводумство — це ніяка не вигадка і не гіпербола. Дводумство — це наша з вами справжня реальність, яка й досі існує, допомагаючи отруювати свідомість мільйонів людей.

Однією з наріжних проблематик роману є вірогідність повстання і повалення тоталітарного ладу. У своїх роздумах Вінстон доходить висновку, що повстання можливе, — нехай не тепер, за його життя, а потім, можливо через багато поколінь, можливо через тисячу років, — але, на його думку, рано чи пізно вітальний дух людини візьме гору над штучними заскорузлими догматами партійної доктрини, і людство змете Партію, як весняний паводок зносить сміття. Всі надії на майбутні зміни Вінстон покладає на пролів, вважаючи, що вони зберегли ті справжні людські якості, які Партія зуміла витравити зі своїх членів: «якщо і є надія, то вона лише у пролах».

«У всьому світі — у Лондоні й Нью-Йорку, в Африці, Бразилії та на таємничих заборонених територіях за кордоном, на вулицях Парижа й Берліна, у селах неозорих російських рівнин, на базарах Китаю і Японії — всюди стоїть дебела, непереможна постать, спотворена працею і народженням дітей, вона, трудячись від народження до смерті, продовжує співати. Одного дня з-поміж її могутніх стегон постане раса свідомих істот. Ти мрець, а за ними — майбутнє. Але якщо збережеш живим свій розум, як вони зберегли живими свої тіла, ти можеш прилучитися до цього майбутнього й передати їм таємне знання, що два плюс два буде чотири».

У цій своїй наївній вірі Вінстон певною мірою відображає класичну позицію інтелігенції, яка чомусь завжди сподівається, що з якоїсь причини низи раптом самі собою порозумнішають, стануть свідомими і повстануть проти поневолювачів. Як свідчить практика, низи і справді можуть повстати, але ніколи самі по собі, а лише завжди спонукувані зовнішнім імпульсом, мимоволі стаючи на службу до нової сили, яка рветься до влади, а діставши за допомогою низів ту саму владу, ця нова сила залишає незмінною саму систему, як це описує у своїй книжкі абстрактний лідер антипартійного руху Іммануїл Ґолдштайн. Але Вінстон вірить у можливість ще одної, нехай віддаленої у часі остаточної соціалістичної революції, яка, на відміну від усіх попередніх, чомусь має дати позитивні результати. На його думку, проли врешті-решт «пробудяться», стануть розумними і почнуть свідомо прагнути до зміни суспільного устрою. Водночас усі спостереження Вінстона свідчать про те, що до цього немає і не передбачається жодних передумов — пролів ніколи не цікавили і не можуть зацікавити жодні подібні рефлексії. Окрім того, проли, які становлять переважну частину населення суспільства Океанії, якраз і є тією мовчазною, інертною, неосвіченою і через це легкокерованою масою, яка слугує найкращим підмурівком для вічного панування Партії. У цьому аспекті описане Орвеллом суспільство нічим особливо не відрізняється від сучасних суспільств нашої з вами рельаності. «Агресивно-слухняна більшість» — дуже влучна характеристика інертного, байдужого до всього, окрім власного добробуту, прошарку суспільства, який становить від 80 до 95-98% загалу, залежно від країни та історичного періоду, і на який завжди спиралася і буде спиратися будь-яка влада.

«Там, де існує рівність, там може існувати і здоровий глузд», — розмірковує Вінстон, тримаючись за цю думку, як за якір, як за точку відліку нормальної, не викривленої реальності. Можливо, причина такого ідеалістичного твердження криється у соціалістичних позиціях самого Орвелла. Скидається на те, що навіть описавши у романі всю облудну лицемірність соціалістичних доктрин першої половини XX сторіччя і кривавих результатів їхніх втілень, він усе ще продовжує вірити у можливість якоїсь абстрактної всеохопної суспільної рівності, так само як його герой, Вінстон Сміт, попри все, що він бачить і знає, продовжує вірити в якусь майбутню останню, справедливу й остаточну революцію, покликану принести загальне рівноправ’я і всеохопне братерство.

Ведучи з цього приводу полеміку з О’Браєном, Вінстон так само зазнає поразки і жахається, коли О’Браєн пояснює йому, чому неможливе повалення диктатури Партії, а наостанок розповідає, що книжку про можливий спротив і повстання писав він сам разом з іншими членами Внутрішньої партії, спеціально, аби ввести в оману таких, як Вінстон Сміт. Далі О’Браєн великодушно відповідає на ще одне запитання, на яке Вінстон ніяк не міг знайти відповіді: він розумів як, тобто якими методами Партія здійснює свою владу, але ніяк не міг зрозуміти навіщо. О’Браєн допомагає йому розібратися, і відповідь виявляється страшною і жорстокою у своїй відвертості: Мета влади — сама влада.