Розділ без назви (1)

Щодо роману Гакслі Орвелл категоричніший:

«У Гакслі проблема «людської природи» частково вирішена, оскільки вважається, що за допомогою дородового лікування, наркотиків і гіпнозу людскому організмові можна надати будь-яку бажану форму фізичного і розумового розвитку. Першокласний науковий працівник виводиться наскільки ж легко, як і напівідіот касти Епсілон, і в обох випадках легко усуваються залишки примітивних інстинктів на кшталт материнських почуттів чи жаги свободи. Але тоді лишається незрозумілою причина такого витонченого розділення зображуваного суспільства на касти. Це не економічна експлуатація, але й не бажання залякати і пригнобити. Тут не існує ні голоду, ні жорстокості, ні будь-яких страждань. У верхів немає серйозних причин, щоб триматися за владу, і, хоча кожен знаходить своє щастя у безглуздості, життя стало настільки порожнім, що важко повірити у можливість існування описаного суспільства».

Ще одним підтвердженням впливу принаймні роману «Ми» на подальше написання «1984» є лист Джорджа Орвелла до Гліба Струве[32] від 17.02.44, в якому він дякує за те, що Струве надіслав йому книжку Замятіна, і, зокрема, пише: «Ви заінтригували мене романом «Ми», про який я раніше не чув. Такі книжки мене дуже цікавлять, і я навіть роблю нариси для подібного твору, який напишу раніше або пізніше».

Звичайно, належачи до жанру антиутопій, всі три романи мають ряд спільних рис у прогнозуванні можливого майбутнього цивілізації, серед яких деспотія влади, повне підкорення суспільства державою, злиття релігії і влади і надання останній метафізичних божественних рис, викорінення або боротьба з низкою природних інстинктів та характерних особливостей людини з метою ефективного здійснення влади і, нарешті, можливо найвизначальніша спільна риса — це опис майбутніх тоталітарних режимів як таких, що намагаються повністю знищити в людині особисте, індивідуальне, унікальне, переробити його і принести в жертву колективному, загальному, стандартному й уніфікованому. Тобто прадавній конфлікт «я — вони», на думку всіх трьох письменників, у майбутньому неодмінно вирішиться на користь «ми», оскільки саме такий стан суспільства і є головною передумовою здійснення над ним влади.

З другого боку, роман Орвелла має принципову відмінність від інших двох, а саме у трактуванні природи влади і її головної мети. У романах Замятіна і Гакслі метою влади був порядок у суспільстві, збереження його сталості, структури, надання існуванню його членів гармонії (у власному розумінні, звичайно), і навіть наділення їх щастям та спокоєм (в обмін на свободу, як це описується у романі «Ми», оскільки щастя є прямою протилежністю свободи, а тому задля того, щоб усіх зробити щасливими, потрібно всіх позбавити свободи). Тобто, якщо в обох випадках тоталітаризм має хоч якесь виправдання і влада лицемірно, а чи щиросердно виправдовувалася певною благою метою, то в Орвелла немає жодних ілюзій щодо справжньої мети здійснення влади. Свій погляд на кінцеву мету влади Орвел, найкраще виражає вустами О’Браєна:

«Партія прагне до влади лише переслідуючи свої власні інтереси. Нас не цікавить добробут інших, нас цікавить лише влада. Нам не потрібне ні багатство, ні розкіш, ні довге життя чи щастя: нам потрібна лише влада, абсолютна влада.

Ми знаємо, що ніхто не захоплює владу, щоб потім відмовитися від неї. Влада — не засіб, а кінцева мета. Диктатуру запроваджують не для того, щоб стати на сторожі революції, це революцію здійснюють для того, щоб запровадити диктатуру. Метою переслідування є переслідування. Метою тортур — тортури. Метою влади — влада.

Світ страху, зрадництва і катувань, світ, де ти чавиш людей і де чавлять тебе, світ, який стане не менш, а ще БІЛЬШ нещадним — таким ми бачимо шлях його удосконалення.

У нашому світі не буде інших емоцій, окрім страху, люті, тріумфу та самоприниження.

Ми знищимо всі задоволення. Але завжди — не забувайте про це, Вінстоне, — завжди існуватиме сп’яніння від влади, яке постійно зростатиме й постійно ставатиме ще ненаситнішим. Завжди, будь-якої миті, існуватиме сп’яніння від перемоги, радість чавити безпорадного ворога. Якщо ви хочете уявити собі майбутнє, уявіть підошву черевика, що чавить людське обличчя — чавить вічно».

Ось так, «черевик, який вічно чавить людське обличчя» — оце і є, за версією Орвелла, одвічна суть влади. І справді, поруч із цим відвертим і страшним у своїй правдивості визначенням природи влади, — і то саме людської влади, влади людини над людиною, — попередження про небезпеку, яку несе в собі механістичне суспільство, а чи обездуховлення людини унаслідок стрімкого розвитку науки і раціоналізації її існування вже не виглядають аж так зловісно і безпросвітно. Бо яка машина, яка умовна бездуховність чи раціоналізація світу може бути страшнішою за О’Браєна і за ту силу, яку він уособлює? До того ж від стерильного світу Олдоса Гакслі радше віє безкінечною нудьгою, яку відчуває головний герой у своєму невиразному бажанні повернутися до менш раціоналістичного існування, як такого, що більше відповідає людській природі. Тут немає місця тій сірій безвиході, невимовній самотності й усвідомленню приреченості на життя у світі, де минуле скасоване, знищене й розпорошене, а майбутнє навічно забетоноване у безкінечному сьогоднішньому дні, як це описано у «1984»:

«Ти розумієш, що, починаючи від учора, минуле скасоване? Якщо ж воно десь виживає, то лише у вигляді небагатьох матеріальних об’єктів без жодної словесної прив’язки до них, як оцей шматок скла. Ми вже майже нічого не знаємо про Революцію і дореволюційні роки. Кожен запис про ті часи знищено або сфальсифіковано, кожну книжку переписано, кожну картину перемальовано, кожну статую, кожну вулицю і кожну будівлю перейменовано, кожну дату змінено. І цей процес триває день за днем, хвилина за хвилиною. Історія зупинилася. Не існує нічого, крім нескінченного теперішнього, в якому Партія завжди права».

У своєму романі Орвелл настільки глибоко і тонко ухопив саму суть тоталітаризму, розкрив принципи влади, справжню мету її існування і методи керування суспільством, що після публікації роман деякий час був під забороною навіть у Сполучених Штатах Америки — відносно вільне і демократичне суспільство, а надто його керівна верхівка вважали «1984» небезпечним навіть для себе. Що тоді казати про Радянський Союз, тоталітарна модель якого багато в чому стала зразком для творення похмурого світу «1984»? У країні навіки недобудованого комунізму цей роман побачив світ лише 1989 року, одночасно із «Архіпелагом ГУЛАГ», у якому Солженіцин, на відміну від останнього, прямо, без усіляких алюзій та фантазій, з конкретними іменами, місцями і датами описував злочини комуністичного режиму і його функціонерів проти власного народу. Отже, вочевидь, кремлівські геронтофіли, які своїми зотлілими на історичному вітрі руками все ще намагалися з усіх сил чіплятися за владу, а надто їхні вірні лакеї з численних міністерств, видавництв, редколегій і редакцій вбачали у цьому романі пряму небезпеку для того тоталітарного болота, яке вони розводили упродовж сімдесяти років. Мабуть, їх дуже обурював цей текст, якщо йому дозволили з’явитися лише за рік-два до краху про-гнилої червоної імперії, дозволили тоді, коли вже кілька років як дозволялося все, включаючи рок-музику, Бога, проституцію, рекет і навіть найжахливіше — приватне підприємництво.

До кінця життя Орвелл був послідовним і переконаним соціалістом. У когось, певно, цей факт може викликати природне здивування, оскільки у «1984» він безжалісно критикує саме соціалістичну модель суспільства, нехай і у крайньому тоталітарному його прояві. Тут варто зазначити, що Орвеллове розуміння соціалізму відрізнялося навіть від того, як його розуміли англійські соціалісти, які, із захопленням спостерігаючи за Радянським Союзом 30-х років, вважали, що для утвердження соціалізму у світі потрібна «міцна рука», яка б «мудро вела свідомі пролетарські маси до світлого майбутнього». Вони бачили лише прикрашений «індустріалізаціями» і «п’ятирічками за три роки» фасад червоної диктатури, яким СРСР прикривав від усього світу геноцид за соціальними та національними ознаками, як то голодомор 1932-1933 років, депортації цілих народів, смертні вироки без суду і слідства, концентраційні табори, в яких десятками мільйонів гноїли незгодних із режимом, та інші нелюдські злочини проти людей, що коїлися навіть не в ім’я утвердження якихось ефемерних майбутніх ідеалів, а лише задля утримання і поглиблення влади й терору. Орвелл же до самої смерті був переконаний, що справжній соціаліст — це той, хто прагне повалення тиранії, а не її утвердження. Саме тому він так негативно сприймав подальший перебіг подій у Радянському Союзі, коли після революції й повалення панівних класів утвердилося не безкласове суспільство, як було обіцяно більшовиками, а до влади прийшов новий панівний клас, набагато жорстокіший, кривавіший і лицемірніший за попередній.

Як зазначає сам Орвелл, до 1930 року він не мав чітко окреслених політичних поглядів. Він став соціалістом радше через відразу до знедоленого, занедбаного життя бідніших верств промислового робітництва, аніж через теоретичне захоплення плановим суспільством.

Після закінчення школи, коли майбутньому письменникові не було ще й двадцяти років, він виїхав у Бірму і вступив у лави Імперської поліції в Індії. Це була озброєна поліція, чи пак жандармерія. На цій службі він пробув п’ять років. Це був перший крок до усвідомлення Орвеллом підвалин влади і контролю над людьми як неминучої умови її існування.

У 1936 році Джорж Орвелл одружився. Майже того самого тижня почалася громадянська війна в Іспанії — перша ластівка майбутніх грізних подій, що на довгі роки охоплять Європу, а разом з нею і півсвіту. Подружжя виявило бажання поїхати до Іспанії та взяти учать у війні на боці іспанського уряду. В Іспанії Орвелл пробув близько шести місяців на арагонському фронті, поки фашистський снайпер не прострелив йому шиї.

Як писав сам Джорж Орвелл, у ранньому періоді війни чужинцеві нелегко було розібратися у внутрішній боротьбі, що велася між різними політичними партіями, прихильними до уряду. Через низку випадкових подій він вступив, як більшість чужинців в Іспанії, не до міжнародної бригади, а до міліції — P. О. V. М., прилучившись до так званих іспанських троцькістів. Таким чином, у першій половині 1937 року, коли комуністи здобули контроль (чи частковий контроль) над іспанським урядом і почалося переслідування троцькістів, Орвелл з дружиною раптом опинились між переслідуваними. Письменник тоді ще не знав, що для Сталіна в Іспанії точилося дві війни — другорядна війна проти фашизму і головна, таємна війна проти Троцького, за одноосібний вплив на міжнародний комуністичний рух. Насправді Орвеллу з дружиною дуже пощастило, що їм вдалося виїхати з Іспанії живими, та ще й не бувши жодного разу заарештованими, оскільки багато з-поміж їхніх друзів було розстріляно, інші просиділи довгий час у в’язницях чи просто позникали. Ці переслідування в Іспанії йшли поруч з великими чистками в СРСР і були лише їхнім відлунням. Суть обвинувачень — а саме: змова з фашистами — була в Іспанії і в СРСР однакова. Коли йшлося про Іспанію, Джорж Орвелл знав напевне, що ці обвинувачення брехливі і безпідставні. Увесь цей досвід став для письменника вельми цінною наукою: він переконався, як легко тоталітарній пропаганді керувати думкою освічених верств населення навіть у так званих демократичних країнах.

В Іспанії Орвелл разом з дружиною були свідками, як невинних людей кидали у в’язниці тільки тому, що їх запідозрювали лише в неправомірних помислах. А повернувшись до Англії, він побачив, що розсудливі й добре інформовані оглядачі вірять в усілякі неймовірні оповідки про змови, зраду та саботажі, про які інформувала преса з московської судової зали.

Роман «1984» побудований за класичною оповідною схемою і складається із трьох частин. У першій частині ми маємо зав’язку всієї подальшої оповіді, в якій описується світ головного героя роману, Вінстона Сміта, так би мовити, розставляються декорації для всієї подальшої дії. Друга частина присвячена його коханню з Джулією і налагодженню контактів з О’Браєном у надії розпочати підпільну діяльність проти Партії. А третя частина оповідає про «лікування» Вінстона у Міністерстві Любові.