Розділ без назви (1)

Він був у камері з високою стелею, без вікон, зі стінами, обкладеними блискучим білим кахлем. Приховані лампи заливали її холодним світлом, і щось безперервно гуділо — йому здавалося, це було пов’язано з вентиляцією. Вздовж стін тяглася лава чи полиця, ширина якої дозволяла тільки сидіти, вона уривалася лише дверима, а навпроти дверей — унітазом без сидіння. У камері було чотири телеекрани, по одному на кожній стіні.

Живіт нив тупим болем. Біль мучив його відтоді, як вони запхали його в буду машини й повезли геть. Але йому також дуже хотілося їсти, і то був нездоровий болючий голод. Відколи він востаннє їв, уже могло минути двадцять чотири години, а могло й тридцять шість. Він не знав і, либонь, ніколи не знатиме, коли його заарештували — вранці чи ввечері. Відтоді, як його заарештували, йому не давали їсти.

Він наскільки міг тихо сяк-так примостився на вузькій лаві, схрестивши руки на коліні. Він уже привчився сидіти тихо. Якщо робив різкі рухи, на нього кричали з телеекрана. Але його дедалі дужче діймав голод. Чого він хотів найбільше — то це з’їсти шматок хліба. Йому почало здаватися, що в кишені комбінезона він може знайти якісь крихти хліба. Можливо, думав він, в той час як вряди-годи щось лоскотало йому ногу, там навіть знайдеться цілий шматок. Зрештою, спокуса перевірити це припущення переважила страх, і він засунув руку до кишені.

— Сміт! — загорлав голос із телеекрана. — Шістдесят сімдесят дев’ять, Сміт В! Руки з кишень!

І він знову сидів тихо, поклавши руки на коліно. Перш ніж сюди потрапити, його привели до іншого місця, яке, мабуть, було звичайною тюремною камерою або місцем попереднього ув’язнення, яким користувалися патрулі. Він не знав, скільки часу пробув там, принаймні не менше кількох годин — нелегко визначити час без годинника і без денного світла. То було смердюче гамірне місце. Вони привели його в камеру, схожу на теперішню, але брудну й загиджену, в яку іноді напихали по десять, а то й п’ятнадцять чоловік. Більшість були звичайними кримінальними злочинцями, але серед них було й кілька політичних в’язнів. Він мовчки сидів під стіною, стиснутий брудними тілами, надто потерпаючи від страху й болю у животі, щоб надто цікавитися своїм оточенням, але все ж таки звернув увагу на дивовижну різницю між поведінкою партійних і не партійних в’язнів. Партійні завжди були мовчазні й нажахані, а звичайні злочинці, здавалося, мало хвилювалися за себе та інших. Вони обзивали охоронців, шалено опиралися, коли конфісковували їхні речі, писали на підлозі матючча, їли пронесену до в’язниці їжу, добуту з потаємних схованок у своєму одязі, й навіть огризалися на телеекран за спроби навести лад. З іншого боку, дехто з них, схоже, перебував у непоганих стосунках з охоронцями, називав їх кличками і крізь прорізані у дверях щілини для стеження намагався видурити у них сигарети. Охоронці також ставилися до звичайних кримінальних злочинців із певним терпінням навіть тоді, коли їм доводилося їх брутально карати. Тут точилося чимало розмов про табори примусової праці, до яких сподівалися потрапити більшість в’язнів. Якщо мати налагоджені контакти і знати, як там усе влаштовано, то у таборах «було добре». Там процвітали хабарі, фаворитизм, здирництво всіх різновидів, гомосексуалізм і проституція, там навіть гнали самогон з картоплі. Охоронці довіряли лише кримінальним злочинцям, а надто розбійникам і вбивцям, які становили своєрідну аристократію. Усією брудною роботою займалися політичні.

Через камеру проходили найрізноманітніші в’язні[25]: наркоторговці, злодії, бандити, спекулянти, п’яниці й повії. Деякі з п’яниць так бешкетували, що іншим доводилося об’єднуватися, аби їх вгамувати. Четверо охоронців, тримаючи за руки й ноги, втягли до камери здоровенну бабу років шістдесяти з величезними обвислими цицьками, вона люто пручалася й кричала, а її сиве волосся волочилося за нею розпатланими пасмами. Охоронці зірвали з неї черевики, якими вона намагалася їх копнути, і жбурнули її Вінстонові на коліна, мало не переламавши йому кістки. Жінка випросталася й крикнула їм навздогін: «Грьобані ушльопки!» Потім, помітивши, що сидить на чомусь нерівному, переповзла з Вінстонових колін на лаву.

— Ізвіняюся, мілєйший, — сказала вона. — Я тут нечаянно шльопнулася на тебе, мене сюда кинули ті пєдіки. Не знають, як нада поводиться із леді. — Вона зробила паузу, поляпала себе по цицьках і ригнула. — Ізвіняюся, — продовжила вона. — Троха сильно накачалася.

Вона нахилилася й почала блювати на підлогу.

— О, тепер лучче, — видихнула вона, відхиляючись назад із заплющеними очима. — Я так скажу: нікада не держи це внутрі. Виригай всьо, пока воно ше у животі свіже.

Вона збадьорилася і ще раз поглянула на Вінстона: схоже, він їй сподобався. Обняла його за плечі своєю дебелою рукою і притягла до себе, дихаючи йому в обличчя пивом і блювотиною.

— Як тебе звать, красавчік? — запитала вона.

— Сміт, — відповів Вінстон.

— Сміт? — перепитала жінка. — Чудеса! Мене тоже звать Сміт. Це ж нада, — додала вона сентиментальним голосом. — Я ж можу буть твоєю мамкою!

Справді, подумав Вінстон, вона б могла бути моєю матір’ю. У неї підхожий вік і тілобудова, хоча за двадцять років у таборах люди, напевно, змінюються.

До нього більше ніхто не намагався заговорити. Дивно, але кримінальні злочинці не звертали уваги на партійних ув’язнених. «Політичні» — називали вони їх із відвертою байдужою зневагою. Налякані партійні в’язні уникали розмов між собою. Лише одного разу, коли двох членів Партії, жінок, притисли на лаві одна до одної, у гаморі голосів він почув кілька пошепки промовлених слів — вони згадували якусь «сто першу» кімнату, але він не зрозумів, про що саме йшлося.

Відтоді як вони перевели його до нової камери, минуло дві чи три години. Його ніяк не відпускав тупий біль у животі, хоча іноді він слабшав, а іноді знову посилювався, і в унісон з ним його думки також то розросталися вшир, то знову зіщулювалися. Коли біль посилювався, він думав лише про нього і про свій голод. Коли ж відпускало — його охоплювала паніка. Були хвилини, коли він настільки чітко бачив своє майбутнє, що його серце починало шалено калатати, аж забивало подих. На своїх ліктях він відчував удари кийків, а на гомілках — копняки підбитих залізом черевиків, бачив, як качається по підлозі, благаючи пощади крізь вибиті зуби. Він майже не думав про Джулію. Він не міг зосередити на ній своїх думок. Він кохає її, і він її не зрадить, але це був лише відомий йому факт, такий самий, як арифметичні правила. Зараз він не відчував до неї любові і майже не думав про те, що з нею тепер відбувається. Частіше його думки з надією ковзали у бік О’Браєна. О’Браєн мусить знати, що його заарештували. Він сказав, що Братство ніколи не намагається врятувати своїх членів. Але ж існує лезо для гоління, якщо зможуть, вони передадуть йому лезо. Тоді, перш ніж охоронці вдеруться до камери, він матиме бодай п’ять секунд. Обпалюючи холодом, лезо увійде в нього, і навіть пальці, що триматимуть його, будуть розтяті до кістки. Він усе це відчував своїм хворим тілом, яке тремтіло й стискалося від найменшого болю. Він не був певен, що скористається лезом для гоління, навіть якщо йому його передадуть. Природнішим було існувати від секунди до секунди, домігшись ще десятьох хвилин життя, навіть напевне знаючи, що наприкінці на нього чекають тортури.

Іноді він намагався порахувати кількість кахлів на стінах камери. Це мало бути легко, але в якомусь місці він знову й знову збивався з ліку. Частіше він думав про те, де зараз перебуває і котра тепер година дня чи ночі. Інколи він був переконаний, що за стінами в’язниці світить сонце, а вже наступної миті був упевнений, що там панує непроникна темрява. Він інтуїтивно відчував, що тут ніколи не вимикають світла. Це було місце, де немає пітьми: тепер він знав, чому О’Браєн так легко зрозумів його натяк. У Міністерстві Любові не було вікон. Його камера розміщувалася в самому центрі будівлі або ж біля зовнішньої стіни. Вона могла бути на десять поверхів під землею або на тридцять поверхів над нею. Подумки він блукав від місця до місця і намагався за власними відчуттями визначити, чи він високо у повітрі, чи навпаки — глибоко під землею.

Зовні почулося тупотіння черевиків. Залізні двері з брязкотом відчинилися. У двері елегантно увійшов молодий офіцер, струнка постать у чорному однострої, що, здавалося, весь виблискував гладенькою шкірою, а його бліде обличчя з правильними рисами нагадувало воскову маску. Він махнув рукою, наказавши охоронцям позад себе увести в’язня. До камери прошкутильгав поет Емплфорт. Двері знову з брязкотом захлеснулися.

Емплфорт кілька разів невпевнено смикнувся в один, а потім в інший бік, так ніби йому здалося, що десь тут були ще одні двері, крізь які звідси можна вийти, а тоді став безцільно блукати камерою. Він поки що не встиг помітити Вінстона. Його занепокоєний погляд ковзав стіною десь на метр вище над головою Вінстона. Він був без черевиків, великі брудні пальці стирчали крізь дірки у шкарпетках. Він був зарослий кількаденною щетиною. Вона аж до вилиць вкривала його обличчя, надаючи йому якогось хуліганського виразу, що дивно контрастувало з його великою немічною постаттю і нервовими рухами.

Вінстон намагався виборсатися зі своєї летаргії. Він мусить заговорити до Емплфорта, попри ризик, що з телеекрана на нього голосно загорлають. Можливо, Емплфорт навіть приніс йому лезо.