Розділ без назви (1)

— Ти читай, — сказала вона із заплющеними очима. — Читай уголос, так буде найкраще. Заодно будеш мені пояснювати.

Стрілки годинника показали шосту, що означало вісімнадцяту годину. У них було ще три-чотири години. Він поклав книжку собі на коліна й почав читати:

Протягом усієї зафіксованої історії і, мабуть, уже з кінця неолітичної доби у світі існували три різновиди людей: Вищі, Середні й Нижчі. Вони ділилися за різними ознаками, мали багато різних назв, їхня відносна кількість змінювалася від епохи до епохи, так само як і їхнє ставлення одне до одного: але принципова структура суспільства ніколи не змінювалася. Навіть після величезних заворушень і, на перший погляд, безповоротних перемін завжди відновлювалася та сама структура, немов гіроскоп, який увесь час повертається до рівноваги незалежно від того, наскільки сильно його відхилити убік.

— Джуліє, ти не спиш? — запитав Вінстон.

— Ні, любий. Я слухаю. Читай далі. Це дуже цікаво.

Він продовжив читання:

Ці три групи мають абсолютно несумісні цілі. Мета Вищих — залишатися там, де вони є. Мета Середніх — помінятися місцями з Вищими. Метою Нижчих, якщо у них є мета — бо Нижчі незмінно характеризуються тим, що вони надто розчавлені вбогістю й лише зрідка усвідомлюють щось поза межами їхнього повсякденного життя, — є усунути всі відмінності і створити суспільство, в якому всі люди були б рівними. Таким чином, упродовж історії знову й знову поновлюється боротьба, яка у головних своїх рисах залишається незмінною. Протягом тривалих періодів Вищі міцно тримаються при владі, але раніше чи пізніше завжди настає мить, коли вони втрачають віру у себе, чи свою спроможність ефективно керувати державою, або те і те одночасно. Тоді їх повалюють Середні, які переманюють Нижчих на свій бік, вдаючи, ніби борються за свободу й справедливість. Як тільки вони досягають своєї мети, Середні відкидають Нижчих назад до їхньої колишньої рабської залежності і самі стають Вищими. Незабаром утворюється нова група Середніх, почасти відколюючись від однієї або іншої групи, або одночасно від обох, і знову починається боротьба. З трьох описаних груп лише Нижчі ніколи, бодай тимчасово, не досягають своїх цілей. Не можна сказати, що за всю історію не було жодного поступу у матеріальному плані. Навіть сьогодні, в період занепаду, у фізичному сенсі пересічна людина живе краще, аніж кілька сторіч тому. Але жодні досягнення у добробуті, жодне пом’якшення звичаїв, жодна реформа чи революція бодай на міліметр не наближали людську рівність. З погляду Нижчих, жодна історична зміна ніколи нічого їм не приносила, окрім зміни імен їхніх гнобителів.

Наприкінці дев’ятнадцятого сторіччя для багатьох спостерігачів повторюваність цієї системи стала надто очевидною. Саме тоді виникли школи мислителів, що тлумачили історію як циклічний процес і намагалися довести, що нерівність — незмінний закон людського життя. Звичайно, ця доктрина завжди мала своїх прихильників, але сьогоднішній спосіб її подачі істотно відрізняється. У минулому потреба в ієрархічній формі суспільства була доктриною насамперед Вищих. Її проповідували королі й аристократи, священнослужителі, адвокати і подібні до них, одне слово, ті, котрі провадили паразитичний спосіб життя, і ця доктрина зазвичай пом’якшувалася обіцянками про компенсацію в уявному світі після смерті. Змагаючись за владу, Середні завжди послуговувалися такими термінами як свобода, справедливість і братерство. Проте тепер концепцію людського братерства стали заперечувати люди, які поки що не були при владі, але сподівалися невдовзі до неї пробитися. У минулому Середні влаштовували революції під прапором рівності і відразу після повалення старої влади запроваджували нову тиранію. Тепер же нові групи Середніх наперед проголошували свою тиранію. Соціалізм — теорія, яка виникла на початку дев’ятнадцятого сторіччя і була останньою ланкою у ланцюжку концепцій, що простягався ще в античні часи повстань рабів — був усе ще глибоко просякнутий утопіями минулих віків. Але в кожному різновиді соціалізму, що був реалізований, десь після 1900 року все відвертіше відкидалася мета запровадження свободи й рівності. Нові доктрини, які виникли в середині двадцятого сторіччя, Ангсоц в Океанії, Необільшовизм в Євразії, Культ смерті, як його зазвичай називають, в Остазії, ставили перед собою свідому мету зберегти несвободу й нерівність. Звичайно, ці нові рухи виникали на основі попередніх і намагалися зберігати їхні назви та на словах підтримували їхні ідеології. Але їхня мета полягала в тому, щоб зупинити поступ і на певному етапі заморозити історію. Маятник мав ще раз хитнутися і зупинитися назавжди. За звичним ходом речей Середні мали повалити Вищих, щоб згодом перетворитися на Вищих; а потім, завдяки обміркованій стратегії, вони мали намір назавжди зберегти свою позицію.

Нові доктрини виникли почасти завдяки накопиченню історичних знань і зростанню історичного розуміння, яке навряд чи існувало до дев’ятнадцятого сторіччя. Тепер циклічний рух історії був зрозумілим чи принаймні здавався таким. А якщо він зрозумілий, то, отже, його можна змінити. Але головна принципова передумова полягала в тому, що вже на початку двадцятого сторіччя стало технічно можливим досягнення рівності людей. Власне, як і раніше, люди не були рівними у своїх природжених талантах, і їхні обов’язки мали розподілятися таким чином, щоб одні індивіди одержували перевагу над іншими; але вже не було реальної потреби у класових відмінностях або у великій майновій нерівності. У давніші часи класові відмінності були не лише неминучими, а й бажаними. За цивілізацію платили нерівністю. Проте з розвитком машинобудування все змінилося. Навіть якщо досі було необхідно, щоб люди виконували різну роботу, їм уже не обов’язково було жити на різних соціальних чи економічних рівнях. Тому з погляду нових груп, які ось-ось мали прийти до влади, рівність людей з бажаного ідеалу перетворювалася на небезпеку, якої слід уникати. У примітивніші віки, коли було фактично неможливим справедливе і мирне суспільство, вірити в нього було досить легко. Протягом тисяч років людську уяву хвилювала думка про земний рай, в якому всі житимуть у братерстві, без законів і без тяжкої грубої праці. І це видіння мало вплив навіть на ті групи, які за кожної історичної зміни виходили на передній план. Нащадки Французької, Англійської та Американської революцій почасти вірили у свої власні фрази про права людини, свободу слова, рівність перед законом і тому подібне й їхні дії навіть інколи деякою мірою відповідали цьому. Але у сорокових роках двадцятого сторіччя всі головні політичні течії вже стали авторитарними. Саме тієї миті, коли ідея земного раю стала здійсненною, вона втратила свою популярність. Кожна нова політична теорія, хай як вона себе називала, вела назад до ієрархії та регламентації суспільства. За умов, коли загальний світогляд ставав жорсткішим, а почалося це приблизно 1930 року, практики, від яких людство давно відмовилося (у деяких випадках мова йшла про сотні років) — ув’язнення без слідства, використання військовополонених як рабів, публічні екзекуції, тортури з метою примусити допитуваного зізнатися, використання заручників і депортація цілих народів — не лише повернулися, а й віталися і навіть захищалися людьми, які вважали себе освіченими й прогресивними.

Лише за десятиліття міжнаціональних і громадянських війн, революцій і контрреволюцій у всіх частинах світу Ангсоц та його суперники постали як повністю опрацьовані політичні теорії. Але вони мали попередників у вигляді різних систем, які загалом називалися тоталітарними і які виникли раніше у цьому сторіччі, і тоді стало зрозуміло, який саме світ мав постати з розбурханого хаосу. Як стало очевидним і те, хто саме цей світ контролюватиме. Нова аристократія утворилася переважно з бюрократів, учених, інженерів, організаторів профспілкового руку, публіцистів, соціологів, учителів, журналістів і професійних політиків. Ці люди, які походили із службовців середнього класу й вищих прошарків робітничого класу, були сформовані та об’єднані стерильним світом монопольної індустрії та централізованого уряду. Порівняно з попередниками, що були при владі у минулих століттях, вони не були такими жадібними, менше тяжіли до розкошів і більше до влади, а головне, краще усвідомлювали те, що вони роблять, і ще сильніше прагнули знищення опозиції. Ця остання відмінність є кардинальною. Супроти сучасної системи всі тиранії минулого видаються слабкими і неефективними. Панівні групи завжди були до певної міри заражені ліберальними ідеями, вони часто не звертали уваги на важливі аспекти, їх цікавили лише вчинки своїх підлеглих, і їм було байдуже, що ті думають. Навіть католицька церква середніх віків, якщо її оцінювати за сучасними стандартами, була толерантною. Причина цього почасти була в тому, що раніше жоден уряд не мав можливостей утримувати своїх громадян під постійним наглядом. Проте винайдення друкарства полегшило маніпулювання громадською думкою, а кіно і радіо сприяли подальшому розвиткові цього процесу з винайденням телебачення і запровадженням технічних удосконалень, які зробили можливими одержувати й передавати інформацію за допомогою одного апарата, закінчилося приватне життя. Кожен громадянин або, принаймні, кожен достатньо важливий громадянин, аби за ним стежили, міг по двадцять чотири години на добу перебувати під наглядом поліції і шквалом офіційної пропаганди, водночас позбавлений будь-яких інших альтернативних комунікаційних каналів. Уперше виникла можливість домогтися не лише цілковитої покори перед державою, а й цілковитої єдності у будь-яких питаннях.

Після революційного періоду п’ятдесятих і шістдесятих років, як і завжди, суспільство перегрупувалося у Вищих, Середніх і Нижчих. Але, на відміну від усіх своїх попередників, нова група Вищих діяла не інстинктивно, а точно знаючи, що саме треба робити для того, аби зберегти свої позиції. Було вже давно з’ясовано, що єдиною надійною основою для олігархії є колективізм. Найлегше захищати багатство й привілеї, коли ними володіють спільно. Так зване «скасування приватної власності», здійснене в середині сторіччя, насправді означало концентрацію власності в значно меншій кількості рук, аніж раніше, але з тією відмінністю, що нові власники утворювали організовану групу, а не стихійну масу індивідів. Сам по собі жоден член Партії нічим не володіє, окрім суто приватних речей. Колективно ж в Океанії Партія володіє всім, бо вона все контролює і розподіляє блага, як їй заманеться. У роки після Революції їй вдалося майже без опору захопити владу, бо весь процес був представлений як акт колективізації. Усі вважали, що коли знищити клас капіталістів, на зміну йому прийде соціалізм. І капіталізм справді був знищений. Фабрики, шахти, земля, будинки, транспорт — усе було експропрійоване. А що всі ці речі перестали бути приватною власністю, то з цього випливало, що вони мають стати власністю громадською. Ангсоц, який утворився з попреднього соціалістичного руху й успадкував його риторику, проголосив новий напрям у соціалістичній програмі; з передбаченим і бажаним результатом, за якого економічна нерівність закріплювалася назавжди.

Але проблема існування ієрархічного суспільства сягає набагато глибше. Існує лише чотири способи, якими панівна група може бути усунута від влади. Вона або має зазнати зовнішньої поразки, або внаслідок її неефективного керування збунтуються народні маси, або вона дозволить прийти до влади сильній і невдоволеній Середній групі, або ж вона втратить упевненість у своїх силах і бажання владарювати. Всі ці причини ніколи не впливають поодинці і зазвичай поєднуються у той чи той спосіб. Панівний клас, який зможе протистояти усім цим причинам, увесь час залишатиметься при владі. Отже, визначальним фактором є психологічний стан самого панівного класу.

У другій половині нинішнього сторіччя зникла перша небезпека. Кожна з трьох наддержав, між якими розділений сучасний світ, є фактично непереможною, і також не може зазнати поразки через повільні демографічні зміни, яким може легко запобігти уряд із міцною владою. Друга небезпека також є суто теоретичною. Народні маси ніколи не повстануть з власної ініціативи, і вони ніколи не повстануть лише тому, що їх пригнічують. І справді, поки у них немає з чим порівнювати, вони навіть не усвідомлюють свого пригнічення. Повторювані економічні кризи минулого були цілком непотрібними, і тепер їх більше не допускають, але трапляються інші, такі самі, а то й більші кризи, які, втім, не призводять до політичних змін, оскільки масам не залишають можливості виразити своє невдоволення. Що ж до проблеми перевиробництва, ризики якої з’явилися разом із розвитком машинної техніки, то вона розв’язується винайденням постійної війни (див. розділ III), яка також допомагає підігрівати потрібні настрої у народних масах. Отже, з погляду наших сьогоднішніх керівників, єдиними небезпеками залишаються утворення з частково незайнятих, жадібних до влади людей нової успішної групи і зростання лібералізму та скептицизму в їхніх власних рядах. Ідеться, так би мовити, про проблему суто освітнього характеру, тобто проблему безперервного формування свідомості як у панівної верхівки, так і у великих груп тих виконавців, що перебувають безпосередньо під нею. На свідомість мас достатньо чинити лише негативний вплив.

З огляду на це можна зробити висновок про загальну структуру суспільства Океанії, якщо, звичайно, ця інформація для когось виявиться новою. На вершині піраміди перебуває Старший Брат. Старший Брат непохитний і наділений усією повнотою влади. Кожен успіх, кожне досягнення, кожна перемога, кожне наукове відкриття, усе знання, уся мудрість, усе щастя, уся доброчесність безпосередньо завдячують його лідерству і його натхненню. Ніхто ніколи не бачив Старшого Брата. Він — це обличчя на плакатах, голос, що лунає з телеекранів. Ми маємо всі підстави вважати, що він ніколи не помре, і ніхто не може з певністю сказати, коли він народився. Старший Брат — це маска, в якій Партія постає перед світом. Його функція — бути точкою фокусування для любові, страху й пошани, які легше відчувати до індивіда, аніж до організації. Старшому Братові підпорядковується Внутрішня Партія, кількість членів якої обмежується шістьма мільйонами, або трохи менше ніж двома відсотками усього населення Океанії. Внутрішній Партії підлягає Зовнішня Партія, і якщо Внутрішню Партію називають мозком держави, то Зовнішню Партію можна порівняти з її руками. Ще нижче перебуває безмовна й обмежена маса, яку ми звикли називати «пролами» і яка становить приблизно вісімдесят п’ять відсотків усього населення. За нашою попередньою класифікацією, проли залишаються в юридичному полі, на відміну від рабського населення екваторіальних земель, яке постійно переходить від завойовника до завойовника і не є сталою чи необхідною частиною структури.

Загалом, членство у цих трьох групах не є спадковим. Теоретично, якщо батьки належать до Внутрішньої Партії, то це не означає, що їхня дитина також у Внутрішній Партії. Щоб бути прийнятим у те або те відгалуження Партії, треба скласти іспити у віці шістнадцятьох років. Також немає расової дискримінації або очевидної переваги однієї області над іншою. У найвищих ешелонах Партії можна зустріти і євреїв, і негрів, і чистокровних індіанців з Південної Америки, а адміністраторів будь-якого регіону завжди призначають з-поміж його жителів. У жодній частині Океанії у населення не виникає відчуття, ніби вони колоніальне населення, яким керують із далекої столиці. В Океанії немає столиці, і ніхто не знає, де перебуває її лідер. Хоча англійська мова і вважається її головною розмовною мовою, а Новомова — офіційною, вона анітрохи не централізована. Її керівники об’єднані не кревними узами, а сповідуванням спільної доктрини. Насправді ж наше суспільство дуже чітко розшароване, як здається на перший погляд, саме за спадковими ознаками. Між різними групами населення спостерігається значно менше перемішування, ніж це було за часів капіталізму або навіть у доіндустріальні часи. Між двома гілками Партії відбувається певний рух, але лише у тих масштабах, які дозволяють усунути з лав Внутрішньої Партії відвертих слабаків і, водночас, уникнути загрози від амбітних членів Зовнішньої Партії, дозволивши їм піднятися нагору. Пролетарям, як правило, не дозволяють проникати у Партію. Найобдарованіші з них, які можуть стати лідерами невдоволених, просто потрапляють під нагляд Поліції Думок і врешті-решт знищуються. Але такий стан речей не обов’язково носить перманентний характер і не є принциповим. У колишньому розумінні Партія не є соціальним класом. Вона не прагне передавати владу лише своїм власним дітям, і якщо не буде іншого способу висувати на вершину найздібніших людей, вона цілком готова набрати нову генерацію з рядів пролетаріату. Саме те, що Партія не є спадковою групою людей, допомагало їй у важкі роки нейтралізовувати опозицію. Колишні соціалісти, звиклі боротися проти так званих «класових привілеїв», вважали, що влада, яка не спирається на спадкову єдність, не може бути перманентною. Вони не розуміли, що безперервність олігархії не є фізичною, так само як не замислювалися над тим, що існування спадкових аристократій завжди було коротким, тоді як організації, які ззовні поповнювали свої ряди, такі як католицька церква, іноді існували протягом сотень і тисяч років. Смутність олігархічного правління не у спадковій передачі влади від батька до сина, а в монолітності світогляду і певного способу життя, який мертві нав’язують живим. Панівна верхівка залишається панівною доти, доки вона спроможна обирати своїх наступників. Партія зацікавлена не в тому, щоб увіковічнити свою кров, а щоб увіковічнити саму себе. Не має значення, хто саме перебуває на вершині влади, за умови, що ієрархічна структура залишається незмінною.

Усі притаманні нашому часові вірування, звички, смаки, емоції, психологія насправді покликані лише підтримувати містичний ореол Партії і приховувати справжню природу сьогоднішнього суспільства. Нині неможливе фізичне повстання або якісь спроби протесту. Пролів можна не боятися. Полишені на самих себе, вони з покоління у покоління, зі століття у століття працюватимуть, народжуватимуть дітей і вмиратимуть не лише без жодного бажання повстати, а й навіть нездатні зрозуміти, що світ може бути інакшим, аніж він є. Вони могли б становити загрозу лише у тому разі, якби розвиток технічної індустріалізації спонукав їх до необхідності отримання кращої освіти. Та оскільки військова і комерційна конкуренція сьогодні не має значення, то рівень народної освіти тільки знижується. Сьогодні байдуже, що думають народні маси. Їм можна надати інтелектуальну свободу, оскільки у них немає інтелекту. Коли ж ідеться про членів Партії, то не допускається навіть найменшого відхилення поглядів щодо найменшої дрібниці.

Член Партії від свого народження до смерті живе під пильним оком Поліції Думок. Навіть перебуваючи на самоті, він не може бути певен, що він і справді на самоті. Не залежно від того, спить він чи не спить, працює чи відпочиває, миється у ванні чи лежить у ліжку, за ним можуть таємно стежити, і він не знатиме, що перебуває під наглядом. Жоден з його вчинків не залишається поза увагою. Його взаємини з друзями, його відпочинок, його ставлення до дружини та дітей, вираз його обличчя, коли він перебуває наодинці із собою, слова, які він бурмоче уві сні, навіть характерні рухи його тіла — все це перебуває під пильним наглядом. Неодмінно фіксується не лише хибна поведінка, а й будь-яка, навіть найнезначущіша, дивакуватість, зміна звичок, знервованість, яка може свідчити про внутрішнє занепокоєння. Він ні в чому не має свободи вибору. Проте його дії не регулюються ані законом, ані будь-яким іншим чітко сформульованим кодексом поведінки. В Океанії не існує закону. Думки та вчинки, які, в разі їх фіксування, призводять до смерті, формально не заборонені, і нескінченні чистки, арешти, тортури, ув’язнення й розпорошування людей здійснюються не як покарання за вже скоєні злочини, а просто слугують усуненню осіб, які колись у майбутньому, можливо, могли б скоїти злочин. Член Партії повинен мати не лише правильні думки, а й правильні інстинкти. Чимало вірувань і вчинків, які від нього вимагаються, ніколи точно не формулюються, та й не можуть бути сформульовані, бо тоді на поверхню випливли б притаманні Ангсоцу суперечності. Якщо хтось від природи мислить правовірно (Новомовою «добродум»), він не замислюючись і за будь-яких обставин знатиме, яким має бути справжнє переконання і потрібні почуття. Але у будь-якому разі, ретельне тренування розуму, яким він займається у дитинстві, орієнтуючись на такі слова Новомови, як стопзлоч, чорнобіл і дводумство, робить його взагалі нездатним надто глибоко обмірковувати будь-яку тему.

Від члена Партії очікують, що він не матиме особистих емоцій і буде постійно сповнений ентузіазму. Він має ненавидіти чужоземних ворогів і внутрішніх зрадників, відчувати тріумф від перемог і віддано захоплюватися силою та мудрістю Партії. Невдоволення, яке виникає через нудне й незадовільне життя, зумисне спрямовують на інші об’єкти і розвіюють такими заходами, як Двохвилинка Ненависті, а шкідливі роздуми, які могли б призвести до бунтівної поведінки, відразу ж знищуються його раніше набутою власною внутрішньою дисципліною. Найперший і найпростіший крок у цій дисципліні, якому можна навчити навіть малих дітей, Новомовою називається стопзлоч. Стопзлоч означає раптову, немов інстинктивну, зупинку на порозі небезпечної думки. Він включає в себе спроможність не шукати аналогій, ігнорувати логічні помилки, не сприймати найпростіших аргументів, якщо вони ворожі Ангсоцу, і відчувати нудьгу або огиду до будь-яких думок, що ведуть в неблагонадійному напрямі. Одне слово, стопзлоч означає рятівну дурість. Але дурості недостатньо. Навпаки, правовірність у своєму широкому розумінні вимагає не меншого контролю над своїми психічними процесами, аніж контроль акробата над своїм тілом. У кінцевому підсумку суспільство Океанії базується на вірі, що Старший Брат усемогутній і що Партія не помиляється. Та оскільки насправді Старший Брат не всемогутній, а Партія помиляється, то від кожного члена Партії вимагається невтомна й постійна гнучкість у витлумаченні фактів. Тут ключове слово чорнобіл. Як багато слів Новомови, воно має два протилежні суперечливі значення. Коли йдеться про опонента, то воно означає звичку усупереч очевидним фактам безсоромно стверджувати, що чорне — це біле. Стосовно ж члена Партії воно означає лояльне бажання сказати, що чорне — це біле, в разі якщо цього вимагає партійна дисципліна. Але воно також означає спроможність повірити, що чорне є білим, і навіть знати, що чорне є білим, і забути про те, що ти раніше вірив у протилежне. Це вимагає постійної зміни минулого, яку робить можливою загальний метод мислення, відомий у Новомові як дводумство.

Є дві причини для зміни минулого, одна з яких другорядна і, так би мовити, превентивна. Другорядна причина полягає в тому, що член Партії, як і прол, терпить сьогоднішні умови життя ще й через те, що він не має стандартів для порівнювання. Він повинен бути відірваним від минулого і так само відірваним від чужоземних країн, бо йому необхідно вірити, що він живе краще, ніж його предки, і що середній рівень матеріального достатку постійно зростає. Але найважливішою причиною зміни минулого є потреба у збереженні непогрішності Партії. Тут йдеться не лише про потребу демонструвати, що прогнози Партії були завжди правильними, і, відповідно, повсякчас узгоджувати із сьогоденням промови, статистику та різні письмові матеріали. Крім того, треба довести, що доктрина чи політична лінія Партії ніколи не змінювалися. Бо змінити свої погляди або навіть політику означало б виявити слабкість. Якщо, наприклад, Євразія або Остазія (байдуже котра з них) сьогодні є ворогом, то необхідно, щоб ця країна завжди була ворогом. І якщо факти свідчать про протилежне, то факти потрібно змінити. Таким чином, історія постійно переписується. Така щоденна фальсифікація минулого, здійснювана Міністерством Правди, так само необхідна для стабільності режиму, як і забезпечувані Міністерством Любові репресії та шпіонаж.

Змінюваний характер минулого є головною доктриною Ангсоцу. Вона стверджує, що минулих подій об’єктивно не існує, що вони зберігаються лише у записах і людській пам’яті. Минуле — це те, з чим узгоджуються записи і пам’ять. А оскільки Партія повністю контролює всі записи і так само повністю контролює думки своїх членів, то з цього випливає, що минуле є таким, яким його робить Партія. З цього також випливає, що хоча минуле й мінливе, воно ніколи не змінювалося в жодному з конкретних випадків. Бо якщо воно було створене у тій формі, яку вимагає сьогодення, то ця нова версія і є справжнім минулим, і ніколи не існувало жодного іншого минулого. Таке твердження залишається справедливим навіть тоді, коли, як це часто трапляється, протягом року кілька разів доводиться до невпізнання змінювати ту саму подію. Абсолютна істина завжди в руках Партії, а абсолютне не може бути інакшим, ніж тепер. Неважко переконатися, що контроль за минулим передусім залежить від тренування пам’яті. Узгодити всі записи відповідно з потребами моменту є суто механічним актом. Але слід також пам’ятати, що події відбувалися саме так, як потрібно. І якщо необхідно підправити пам’ять або узгодити її із записами, тоді треба забути, що ти це зробив. Цей трюк можна освоїти, як і будь-який інший вид розумової роботи. Цьому навчаються більшість членів Партії, але насамперед ті, хто окрім правовірності ще й має голову на плечах. У Старомові це відверто називають «контролем за реальністю». У Новомові воно називається дводумство, хоча значення слова дводумство не обмежується лише цим.