Розділ без назви (1)

У тій чи тій комбінації ці три наддержави постійно воюють між собою і перебувають у такому стані протягом останніх двадцяти п’яти років. Проте війна вже не є тією запеклою, нищівною боротьбою, якою вона була в перші десятиліття двадцятого сторіччя. Це доволі локальні воєнні зіткнення між державами, які неспроможні знищити одна одну, не мають матеріальної бази для військових дій і які не розділені принциповими ідеологічними відмінностями. Це не означає, що ведення війни чи ставлення до неї стало менш жорстоким чи кривавим. Навпаки, у всіх країнах воєнна істерія носить перманентний й універсальний характер, а такі вчинки як зґвалтування, грабунки, вбивство дітей, перетворення на рабів цілих народів, знущання з полонених, коли їх кидають в окріп або закопують живцем у землю, сприймаються за норму, і навіть позитивно сприймаються, якщо вони, звичайно, здійснюються власною стороною конфлікту. Але фізично у війні задіяно дуже мало людей, це здебільшого професіонали, і вона не призводить до великих втрат. Якщо й ведуться бої, то вони відбуваються на спірних кордонах, про місцезнаходження яких пересічна людина може лише здогадуватися, або навколо Плавучих Фортець, які охороняють стратегічні кордони на морі. У цивілізаційних центрах війна означає лише постійне скорочення споживчих продуктів і непередбачувані падіння ракет, які можуть спричинити десятки смертей. Фактично війна змінила свій характер. Або, якщо говорити точніше, змінилися приорітети причин ведення війни. Ті мотиви, які також спостерігалися у великих війнах початку двадцятого сторіччя, але при цьому відігравали лише незначну роль, тепер вийшли на передній план і свідомо визнаються та стають головними причинами розв’язування війни.

Щоб зрозуміти природу нинішньої війни — бо попри зміни військових союзів, що відбуваються кожні кілька років, це завжди та сама війна, — потрібно насамперед зрозуміти, що вона не може бути вирішальною. Жодна з трьох наддержав не може бути остаточно завойована навіть об’єднаними зусиллями двох інших. Їхні сили занадто рівні, і в кожної надто потужний природний захисний потенціал. Євразія захищена своїми неозорими просторами, Океанія — безмежними обширами Атлантичного й Тихого океанів, Остазія — родючістю своїх земель і працелюбністю жителів. По-друге, у матеріальному аспекті більше немає за що воювати. Після запровадження самодостатніх економік, в яких виробництво та споживання узгоджені між собою, припинилася боротьба за ринки — головна причина попередніх війн, а боротьба за сировинні ресурси перестала бути справою виживання. Хай там як, а кожна з трьох наддержав має настільки великі території, що може добути всі потрібні їй матеріали в межах власних кордонів. Якщо говорити про безпосередні економічні цілі сучасної війни, то це війна за робочу силу. Між кордонами наддержав лежить грубо окреслений чотирикутних, на кутах якого розташовані міста Танжер, Браззавіль, Дарвін і Гонконг, які ніколи надовго не належали жодній зі сторін і де проживає близько п’ятої частини світового населення. Саме за володіння цими густо населеними регіонами та північним полюсом постійно воюють три наддержави. Практично жодна з них ніколи не контролює повністю всієї спірної території цього регіону. Його частини постійно переходять з рук у руки, і саме шанс захопити той чи той регіон завдяки несподіваній зраді диктує нескінченні зміни союзників.

На всіх спірних територіях є поклади цінних мінералів, а деякі постачають рослинну сировину, наприклад каучук, який відносно дорого синтезувати у країнах із холодним кліматом. Але насамперед цей регіон є необмеженим резервом дешевої робочої сили. Хоч би яка з держав контролювала екваторіальну Африку, країни Близького Сходу, Південну Індію чи Індонезійський архіпелаг, вона має у своєму розпорядженні сотні мільйонів убогих людей, тяжка праця яких дешево обходиться. Населення цих територій більш чи менш відкрито прирівнюється до рабів і використовується як вугілля або нафта, з метою виробляти ще більше зброї, захоплювати ще більше територій, і так до нескінченності. Слід зазначити, що воєнні дії завжди відбуваються лише на кордонах спірних територій. Кордони Євразії пересуваються вгору і вниз між басейном річки Конго та північним узбережжям Середземного моря; острови Індійського й Тихого океанів постійно захоплюються і втрачаються Океанією або Остазією; у Монголії розмежувальна лінія між Євразією й Остазією залишається сталою; у районі Північного полюса всі три наддержави претендують на величезні території — переважно не заселені і не досліджені, але загальний баланс сил наддержав залишається приблизно однаковим, а територія, що лежить в основі кожної з них, — незмінною. Крім того, робоча сила експлуатованого населення, яке населяє район екватора, не є конче необхідною для світової економіки. Вони нічого не додають до світового надбання, оскільки все, що вони виробляють, використовується для потреб війни, а кожна війна спричиняє наступну війну. Поневолене населення своєю працею сприяє розвитку ситуації, що провокує розв’язування війни. Але навіть якби його не існувало, то істотно не змінилися б ані структура світового суспільства, ані процеси, що її підтримують.

Головною метою сучасної війни (згідно з принципами дводумства керівництвом Внутрішньої Партії ця мета визнається й не визнається водночас) є збільшити машинне виробництво, одночасно залишаючи загальний стандарт життя на попередньому рівні. З кінця дев’ятнадцятого сторіччя в індустріальному суспільстві неявно постала проблема: що робити із залишками споживчих товарів? Сьогодні, коли нормально харчується лише невелика група людей, ця проблема, вочевидь, перестала бути актуальною, і це стало можливим завдяки штучним процесам руйнування. Порівняно зі світом до 1914 року сьогоднішній світ — убогий, голодний і напівзруйнований, не кажучи вже про порівняння з майбутнім, як його тоді собі уявляли. На початку двадцятого сторіччя майже кожна освічена людина уявляла собі майбутнє суспільство неймовірно багатим, щасливим, упорядкованим та ефективним — блискучим, бездоганно чистим світом зі скла, сталі й білосніжного бетону. Наука і технологія розвивалися з нечуваною швидкістю, і цілком природно було припустити, що вони розвиватимуться й надалі. Цього не сталося — почасти через зубожіння, спричинене низкою тривалих війн та революцій, а почасти тому, що науковий і технічний поступ залежав від емпіричної спрямованості думки, яка не змогла вижити у жорстко регламентованому суспільстві. Загалом сучасний світ набагато примітивніший, аніж п’ятдесят років тому. Звичайно, деякі відсталі галузі розвинулися, також вдосконалилися технології, передусім пов’язані з війною та з поліційним стеженням, але водночас переважно припинилися наукові відкриття і винаходи, а руїна, спричинена атомною війною у п’ятдесятих роках, так і не була повністю подолана. Разом з тим нікуди не поділися небезпеки, пов’язані з розвитком машин. Відтоді, коли вперше з’явилася машина, для всіх розумних людей стало очевидним, що зникла потреба у грубій праці людей, а отже, певною мірою зникала й причина їхньої нерівності. Якби машини використовувалися лише для цього, то вже через кілька поколінь можна було позбутися голоду, непосильної праці, бруду, неграмотности та хвороб. Але завдяки машинам, навіть якщо вони й не використовувалися виключно з такою метою, а просто виробляли блага, які іноді неможливо було розподілити, у кінці дев’ятнадцятого — на початку двадцятого сторіч, за приблизно п’ятдесят років значно зріс рівень життя пересічної людини.

Але також очевидно, що загальне підвищення рівня матеріального добробуту загрожувало зруйнуванням — і почасти воно таки відбулося — ієрархічного суспільства. У світі, де кожен працював би лише кілька годин на добу, мав достатньо їжі, жив у будинку з ванною та холодильником і мав автомобіль чи навіть літак, зникла б найочевидніша і, мабуть, найважливіша форма нерівності. Якби це сталося, заможність уже не змогла б спричинитися до нерівності між людьми. Звичайно, можна уявити суспільство, в якому багатство, в розумінні персональних володінь і персональної розкоші, розподілялося б порівну, тоді як влада залишалася б у руках невеличкої привілейованої касти. Але на практиці таке суспільство не могло б тривалий час залишатися стабільним. Бо якби всі, хто хотів, мали вдосталь вільного часу і, водночас, почувалися у безпеці, безліч людей, за нормальних умов придушених убогістю, здобули б освіту і навчилися самостійно мислити, а коли б вони це зробили, то раніше або пізніше зрозуміли б, що привілейована меншість не має жодних переваг, і змели б її геть. Лише спираючись на бідність та невігластво, ієрархічне суспільство здатне існувати тривалий час. Повернення до сільськогосподарського минулого, як закликали деякі мислителі на початку двадцятого сторіччя, також практично не розв’язувало проблеми. Це б спричинило конфлікт із потягом до механізації, який у всьому світі заледве не став інстинктивним, а кожна країна, яка залишилася б індустріально відсталою, була б безпорадною у військовому сенсі і приречена на пряму чи опосередковану рабську залежність від своїх розвиненіших сусідів.

Також не вирішував проблеми й інший шлях, як то обмеження виробництва товарів і навмисне утримування людських мас в убогості. Значною мірою це відбувалося протягом останньої фази капіталізму, приблизно між 1920 і 1940 роками. Економіку багатьох країн було піддано стагнації, припинили обробляти землі, обладнання не оновлювали, значну частину населення позбавили можливості працювати і за допомогою соціальних подачок тримали їх у напівголодному стані. Але такі кроки занадто послаблювали військовий потенціал, і, враховуючи, що спричинена такими заходами бідність не була конче необхідною, це призвело до неминучого утворення опозиції. Проблема полягала у тому, щоб, розкручуючи маховик виробництва, водночас не збільшувати у світі кількості реальних благ. Потрібно виробляти товари, але не потрібно їх розподіляти. Досягти цього на практиці можна було лише за допомогою ведення безперервної війни.

Сутнісним виявом війни є руйнування — не лише людських життів, а й продуктів людської праці. Війна — це спосіб трощити, розпорошувати у стратосфері або топити в океанських глибинах ті матеріали, які інакше можна було б використати для поліпшення життя людей, які, врешті-решт, могли б стати занадто розумними. Навіть без знищення зброї, її виробництво залишається зручним способом утримувати робочу силу від виготовлення споживчих товарів. Наприклад, будівництво плавучої фортеці потребує робочих ресурсів, які могли б бути використані для створення сотні вантажних кораблів. Урешті-решт, її здають на брухт, хоча вона не принесла нікому жодної матеріальної вигоди, і зусиллями безлічі робітників будують нову плавучу фортецю. Загалом, військові витрати завжди плануються так, щоб вони поглинали будь-який надлишок робочої сили, яка може утворитися після того, як будуть задоволені найнагальніші потреби населення. На практиці потреби населення завжди недооцінюються, внаслідок чого виникає хронічна нестача предметів першої необхідності, але такий стан речей вважається перевагою. Утримування на межі бідності навіть привілейованих верств суспільства є свідомою політикою, бо загальна бідність збільшує важливість невеличких привілеїв, а отже, й посилює різницю між соціальними групами. За стандартами початку двадцятого сторіччя, навіть члени Внутрішньої Партії ведуть аскетичне й важке життя. Проте ті дозволені їм незначні привілеї — просторе, добре сплановане помешкання, краще пошитий одяг, вища якість їжі, напоїв і тютюну, двоє або троє служників, приватний автомобіль чи вертоліт — поміщають їх в інший світ, відмежований від світу членів Зовнішньої Партії, а члени Зовнішньої Партії мають схожу перевагу супроти найнижчих прошарків, яких ми називаємо «пролами». Створюється соціальна атмосфера міста в облозі, де володіння шматком конини утворює різницю між заможністю і бідністю. І водночас завдяки усвідомленню існування в умовах війни, а отже, усвідомлення небезпеки, передача всієї повноти влади невеличкій касті видається необхідною умовою виживання.

Стає зрозуміло, що війна не лише забезпечує необхідне руйнування, а й, водночас, підтримує потрібний психологічний клімат. Загалом, було б дуже просто витрачати світову додаткову робочу силу на будівництво храмів і пірамід, на копання ям і закидання їх землею, або навіть на виробництво купи товарів, які потім можна просто спалити. Але для ієрархічного суспільства це забезпечить лише економічну основу, без її емоційної складової. Тут вже йдеться не про мораль народних мас, якою можна нехтувати, допоки вони зайняті працею, а про мораль самої Партії. Навіть від найскромнішого члена Партії чекають, що він буде компетентним, працелюбним і у певному сенсі розумним, але також необхідно, щоб він був довірливим і тупим фанатиком, головними емоціями якого будуть страх, ненависть, підлабузництво і несамовите захоплення. Інакше кажучи, необхідно, щоб його душевний стан відповідав стану війни. І не має значення, чи відбувається насправді війна, а оскільки остаточна перемога неможлива, то також байдуже, чого в ній більше — перемог чи поразок. Усе, що потрібно — це існування самої війни. Інформаторство, якого вимагає Партія від своїх членів і яке легше досягається в атмосфері війни, тепер стало майже всеохопним, але воно найпомітніше серед найвисокопоставленіших осіб. Воєнна істерія і ненависть до ворога найсильніше виявляються саме у Внутрішній Партії. Перебуваючи на керівній посаді, член Внутрішньої Партії нерідко повинен знати, що повідомлення про ті чи ті воєнні дії неправдиві, а іноді йому відомо, що вся війна — це обман, яка або взагалі не відбувається, або має на меті зовсім інші завдання, аніж проголошені: але таке знання легко нейтралізується методом дводумства. Тим часом жоден член Внутрішньої Партії ані на мить не вагається у своїй містичній вірі у те, що війна реальна, що вона неодмінно закінчиться перемогою й Океанія стане незаперечним володарем світу.

Усі члени Внутрішньої Партії беззастережно вірять у цю майбутню перемогу. Її можна досягти або поступовим приєднанням усе більших і більших територій, таким чином збільшивши перевагу у силі, або створивши нову непереможну зброю. Пошуки нової зброї тривають безперервно і залишаються одним із небагатьох видів діяльності, в яких може знайти застосування допитливий і схильний до винахідництва розум. Сьогодні в Океанії наука, у колишньому розумінні, майже припинила своє існування. У Новомові немає слова «наука». Емпіричні методи мислення, на яких ґрунтувалися всі наукові досягнення минулого, суперечать найфундаментальнішим засадам Ангсоцу. І технологічний поступ тепер можливий лише у тих випадках, коли його результати можуть якимось чином використовуватися для обмеження людської свободи. У всіх корисних ремеслах світ або стоїть на місці, або відкочується назад. Поля обробляються кіньми, годі як книжки пишуться машинами. Але у справах великої життєвої необхідності — мається на увазі війна чи поліційний шпіонаж — емпіричний підхід і досі заохочується або принаймні не засуджується. Дві великі цілі Партії полягають у тому, щоб завоювати всю поверхню Землі і щоб раз і назавжди знищити можливість незалежної думки. Тому перед нею стоять дві великі проблеми, які вона сповнена рішучості розв’язати. Одна — це вивідати думки людини всупереч її волі, а інша — з’ясувати, як за кілька секунд несподівано убити кількасот мільйонів людей. Оскільки наукові дослідження все ще проводяться, ці питання і є предметом їхніх пошуків. Сьогоднішній учений — це або гібрид психолога й інквізитора, який із надзвичайною доскіпливістю аналізує значення виразів обличчя, жестів та тонів голосу і з’ясовує, як, застосовуючи наркотики, шокову терапію, гіпноз і фізичні тортури, домогтися правди від допитуваного; або це хімік, фізик чи біолог, що вивчає лише такі галузі свого специфічного предмета, які мають стосунок до нищення людей. У просторих лабораторіях Міністерства Миру та на захованих у бразильських лісах, австралійській пустелі чи на далеких островах Антарктики експериментальних станціях невтомно трудяться команди експертів. Одні з них лише планують логістику майбутніх війн, другі винаходять усе більші й більші ракети, все потужнішу вибухівку й найнепроникніші для куль обладунки, треті придумують все новіші й смертельніші гази або розчинні отрути, які можна виробити у таких кількостях, що дозволять знищити рослинність на цілих континентах, або виводять хвороботворні бактерії, що мають імунний захист від усіх можливих антитіл, четверті намагаються винайти всюдихід, який зможе пересуватися під землею, як субмарина під водою, або літак, що, як корабель у морі, не буде конче залежний від аеродромів, п’яті досліджують навіть такі віддалені перспективи, як фокусування сонячних променів за допомогою підвішених у космічному просторі на відстані тисяч кілометрів лінз або вплив на ядро землі для викликання землетрусів.

Але поки що всі ці проекти далекі від реалізації, і жодна із супердержав не здобула над своїми супротивниками відчутної переваги. Особливо слід відзначити, що всі три супердержави вже мають атомні бомби, набагато могутнішу зброю, ніж можуть запропонувати їхні сучасні дослідження. Попри те, що винайдення атомної зброї Партія, як завжди, приписує собі, насправді атомні бомби з’явилися ще в сорокових роках і були повномасштабно застосовані десь через десять років потому. Тоді сотні бомб було скинуто на промислові міста, передусім у європейській частині Росії, Західній Європі та Північній Америці. В результаті правлячі групи усіх країн зрозуміли, що ще кілька атомних бомб означатимуть кінець організованого суспільства, а отже, і їхньої влади. Тому атомні бомби більше не застосовували, хоча про це й не було укладено жодної формальної угоди. Всі три наддержави продовжують їх виробляти і накопичувати, чекаючи вирішальної нагоди, яка, на їхню думку, має рано чи пізно настати. А тим часом принципи ведення війни залишаються незмінними останні тридцять-сорок років. Тепер частіше, ніж колись, застосовують гелікоптери, бойові ракети майже витіснили бомбардувальники, а досить вразливі кораблі поступилися місцем плавучим фортецям, потопити які практично неможливо; але окрім цього військова техніка майже не розвивалася. І досі продовжують застосовуватися танки, підводні човни, торпеди, кулемети і навіть рушниці та ручні гранати. І попри безкінечні повідомлення у газетах і на телеекранах про масові вбивства, грандіозні й нещадні битви минулих воєн більше не повторювалися, коли за кілька тижнів гинули сотні тисяч чи навіть мільйонів людей.

Жодна з трьох наддержав не наважується на маневр, який би загрожував їй серйозною поразкою. Як правило, велика операція означає раптовий напад на союзника. Саме такою і є стратегія всіх трьох наддержав, або ж вони вдають, що вона є такою, і що, зрештою, є тим самим. Завдяки поєднанню військових дій, домовленостей і вчасної зради, кожна з них прагне побудувати кільце баз, що повністю оточили б ту чи ту ворожу державу, а тоді з цією державою підписати пакт про дружбу і, аби приспати підозру, жити з нею у мирі стільки років, скільки знадобиться. За цей час в усіх стратегічно важливих пунктах можна підготувати ракети з атомними зарядами; зрештою, вони всі будуть одночасно запущені і спричинять такий нищівний ефект, який би унеможливив удар у відповідь. Якраз тоді настане час підписати договір про дружбу з іншою супердержавою й готуватися до нового удару. Зайве казати, що на цю схему марно сподіватися, і її неможливо реалізувати. Крім того, всі битви відбуваються лише на спірних територіях, поблизу екватора чи Північного полюса — на територію ворога не було ніколи жодного вторгнення. Це пояснюється тим, що у деяких місцях кордони між наддержавами мають досить умовний характер. Наприклад, Євразія могла б легко завоювати Британські острови, які географічно є частиною Європи, а з іншого боку, Океанія могла б розширити свої кордони до Райну і навіть до Вісли. Але це порушило б принцип культурної цілісності, якого дотримуються всі сторони, попри те, що він так і не був ніколи сформульований. Якби Океанія завоювала території, колись відомі як Франція і Німеччина, то виникла б необхідність або знищити всіх їхніх жителів — завдання, яке фізично надзвичайно важко виконати, — або асимілювати населення у сотню мільйонів людей, які за своїм технічним розвитком перебувають приблизно на рівні Океанії. Ця проблема стоїть перед усіма наддержавами. Для їхньої структури конче необхідно, щоб їхнє населення не контактувало з чужоземцями, окрім, хіба що, військовополонених та кольорових рабів. Навіть на нинішнього офіційного союзника завжди дивляться з прихованою підозрою. Крім військовополонених, пересічний громадянин Океанії ніколи не бачить ані громадян Євразії, ані Остазії, і йому заборонено знати іноземні мови. Якби йому дозволили контактувати з чужоземцями, він би дізнався, що як люди вони мало відрізняються від нього самого і більшість того, що йому про них розповідали, — брехня. Його наглухо запечатаний світ може рухнути, а страх, ненависть та переконаність у своїй перевазі, на яких базується його мораль, — пощезнути. Тому всі сходяться на тому, що хоч би як часто Персія, Єгипет, Ява, або Цейлон переходили з рук у руки, лише бомби можуть перетинати головні кордони сусідніх держав.

В основі цього лежить факт, який ніколи не озвучують, але який потай усвідомлюють і діють відповідно до нього: а саме, що в усіх трьох наддержавах умови життя приблизно однакові. В Океанії панівна філософія має назву Ангсоц, у Євразії вона називається Необільшовизм, а в Остазії її називають китайським словом, що зазвичай перекладається як «Культ смерті», але можливо, це значення краще описується як «Самозабуття». Громадянинові Океанії не заборонено щось знати про хитросплетіння двох інших філософій, але його навчають ненавидіти їх як варварську наругу над мораллю та здоровим глуздом. Насправді, ці три філософські концепції майже не різняться між собою, а соціальні системи, які вони підтримують, узагалі однакові. У всіх трьох наддержавах існує пірамідальна структура, таке саме поклоніння напівбожественному вождю і така сама економіка, що функціонує задля безперервної війни. З цього випливає, що три наддержави не тільки неспроможні підкорити одна одну, але й, намагаючись це зробити, не зможуть досягти жодної переваги. Навпаки, доти, доки вони перебувають у конфлікті, вони, як три снопи пшениці, підтримують одна одну. І як завжди, правлячі групи всіх трьох наддержав розуміють і водночас не розуміють того, що вони роблять. Їхні життя присвячені завоюванню світу, але вони також знають, що їм треба, аби війна, не приносячи перемоги, тривала нескінченно. Водночас факт відсутності небезпеки завоювання уможливлює заперечення реальності, що є специфічною характеристикою Ангсоцу та конкурентних йому доктрин. Тут необхідно повторити те, що вже було сказано: ставши безперервною, війна радикально змінила свій характер.

У минулі століття війна, за визначенням, була чимось, що раніше або пізніше, але все ж мало закінчитися безсумнівною перемогою або поразкою. У минулому війна була також одним із головних інструментів, завдяки яким людські суспільства перебували у контакті з фізичною реальністю. Усі правителі в усі віки намагалися накинути своїм підлеглим хибний погляд на світ, але вони не дозволяли собі підтримувати ілюзії, які могли зашкодити військовій ефективності. Доки поразка призводила до втрати незалежності чи до будь-якого іншого небажаного результату, залишалися вагомими заходи щодо недопущення поразки. Не можна нехтувати фізичними фактами. У філософії, релігії, етиці чи в політиці два плюс два могло означати п’ять, та коли ви проектували гармату або літак, результат мав бути рівний чотирьом. Неефективні народи рано чи пізно опинялися під владою завойовників, а ефективність не могла досягатися за допомогою ілюзій. Крім того, щоб бути ефективним, потрібно добре засвоювати уроки минулого, а для цього треба мати більш-менш достовірне уявлення про те, що ж насправді у минулому відбувалося. Звичайно, газети й історичні книжки ніколи не були точними і до кінця правдивими, але ніколи раніше не був можливий сьогоднішній рівень фальсифікацій. Війна стояла на сторожі здорового глузду, а стосовно панівних класів вона, безперечно, була найважливішим з усіх охоронців. Коли у війнах можна було здобути перемогу чи зазнати поразки, жоден панівний клас не міг правити з цілковитою безвідповідальністю.

Та коли війна стає практично безперервною, вона перестає бути небезпечною. Коли війна не припиняється, то зникає таке поняття, як воєнна необхідність. Технічний прогрес може зупинятися, а багато очевидних фактів можна заперечувати або ними нехтувати. Як ми вже бачили, те, що можна назвати науковими дослідженнями, і надалі ведеться на вимогу війни, але вони стали схожими на пустопорожні марення, і зовсім не важливо те, що вони не приностять жодних результатів. Більше немає потреби в ефективності, навіть якщо мова йде про воєнну ефективність. Крім Поліції Думок, в Океанії немає нічого ефективного. Оскільки неможливо перемогти жодну з трьох наддержав, кожна з них є, по суті, окремим всесвітом, в якому практикується майже будь-яке спотворення думки. Реальність впливає лише на потреби повсякденного життя — на необхідність їсти і пити, мати прихисток та одяг, не вживати отрути, не вистрибувати з горішніх вікон і таке інше. Все ще зберігається різниця між життям і смертю, між фізичною втіхою та фізичним болем, але не більше цього. Громадянин Океанії, відірваний від контактів із зовнішнім світом та позбавлений минулого, схожий на людину в міжзоряному просторі, що не знає, де верх, а де низ. Правителі такої держави мають абсолютну владу, якої не було ані у фараонів, ані у цезарів. Вони лише мають пильнувати, щоб занадто багато їхніх підлеглих не вмирало від голоду, і ще стежити, щоб розвиток воєнної техніки залишався на такому ж низькому рівні, що й у супротивника, а, отримавши ці необхідні здобутки, вже можуть спотворювати реальність як завгодно.

Таким чином, війна, якщо її оцінювати за стандартами минулих війн, — це просто обман. Вона схожа на битви між деякими жуйними тваринами, чиї роги загнуті під таким кутом, що вони неспроможні поранити одне одного. Але якщо війна й нереальна, то це не означає, що вона не має сенсу. Вона поглинає надмір товарів споживання, і вона допомагає зберігати ту особливу психологічну атмосферу, якої потребує ієрархічне суспільство. Як ми переконалися, тепер війна є суто внутрішньою справою. Раніше панівні групи всіх країн усвідомлювали свій спільний інтерес і тому, воюючи одне проти одного, обмежували руйнування внаслідок воєнних дій, а тоді переможець завжди грабував переможеного. У наші дні вони не воюють одне проти одного. Кожна з панівних груп воює проти власних підлеглих, і мета війни полягає не у тому, щоб завоювати територію або перешкодити її завоюванню, а у тому, щоб зберегти існуючу структуру суспільства. Саме слово «війна» теж уводить в оману. Мабуть, краще сказати, що, ставши безперервною, війна як така зникла. Той особливий тиск, який вона чинила на людей у період між добою неоліту й початком двадцятого сторіччя, пощез і перетворився на щось геть інше. Якби три наддержави, замість воювати одна з одною, погодилися б жити у вічному, непорушному всередині своїх кордонів мирі, результат був би тим самим. Бо й у цьому разі кожна з них залишилася б замкненим всесвітом, назавжди позбавленим впливу зовнішньої небезпеки, яка мала здатність приводити до тями. По-справжньому перманентний мир нічим би не відрізнявся від перманентної війни. Саме це — хоча переважна більшість членів Партії сприймають його в значно вужчому розумінні — і є внутрішнім сенсом партійного гасла: війна — це мир.

Вінстон на мить припинив читати. Десь далеко вибухнула ракета. Його не полишало блаженне відчуття від перебування на самоті із забороненою книжкою у кімнаті без телеекрана. Він майже фізично відчував самотність і безпеку, що якось дивно змішалися з утомою його тіла, м’якістю крісла, слабкими подувами вітерцю, що налітав з вікна і лоскотав йому щоку. Книжка зачарувала його, або, точніше, додала йому впевненості. Загалом, нічого нового він не дізнався, але якраз у тому й полягала частина її привабливості. У ній йшлося саме про те, що він би також висловив, якби зумів привести до ладу свої переплутані думки. Це був витвір розуму, схожого на його власний, але набагато могутнішого, систематичнішого, менш заляканого. Він зауважив, що найкращими книжками є такі, які розповідають про те, що тобі вже й так відомо. Він щойно повернувся до першого розділу, коли почув на сходах кроки Джулії, і щоб зустріти її, підхопився з крісла. Вона поставила на підлогу свою коричневу сумку з інструментами й кинулася йому в обійми. Минуло більше тижня, відколи вони востаннє бачилися.

— У мене є книжка, — сказав він, коли вони розімкнули обійми.

— Справді? Добре, — сказала вона без особливого зацікавлення і майже відразу ж опустилася навколішки біля гасівки, щоб зварити каву.

Вони повернулися до цієї теми лише після того, як з півгодини повилежувалися у ліжку. Вечір був прохолодний, і вони грілися під стьобаним покривалом. Знизу долинали знайомі звуки співу та човгання ніг по бруківці. Дебела жінка з червоними руками, яку Вінстон побачив там під час свого першого візиту, знову була на подвір’ї. Здавалося, не було такої години дня, коли б вона не снувала там між ночвами й натягнутою мотузкою, знову й знову затикаючи собі рота прищіпками і дзвінко співаючи, коли їх виймала. Джулія перевернулася на бік і, здавалося, вже засинала. Він підняв книжку, що лежала на підлозі, й сів в узголов’ї ліжка.

— Ми мусимо її почитати, — сказав він. — Ти теж. Усі члени Братства повинні її прочитати.