Розділ без назви (1)

— Минуле справді важливіше, — серйозно погодився О’Браєн.

Вони спорожнили свої келихи, і за мить Джулія підвелася, щоб іти. О’Браєн узяв невелику коробку, що стояла на шафі, й дав їй пласку білу пігулку, сказавши, щоб вона поклала її собі на язик. Коли виходиш, сказав він, важливо не пахнути вином: ліфтери дуже спостережливі. Як тільки двері за Джулією зачинилися, він, здавалося, забув про її існування. О’Браєн ще раз пройшовся кімнатою і зупинився.

— Потрібно домовитися про деякі деталі, — сказав він. — Я так розумію, у вас є якийсь сховок?

Вінстон розповів йому про кімнату над крамницею містера Чаррінгтона.

— Поки що цього вистачить. Згодом ми влаштуємо для вас щось інше. Важливо якнайчастіше міняти сховок. А тим часом я надішлю вам примірник книжки[24]. — Вінстон зауважив, що навіть О’Браєн, здавалося, особливо підкреслив це слово. — Як ви, мабуть, здогадалися, я маю на увазі книжку Ґолдштайна — я якнайшвидше вам її передам. Мені може знадобитися кілька днів, щоб її дістати. Ви маєте розуміти, що їх не так багато в обігу. На них полює Поліція Думок і знищує майже так само швидко, як ми їх друкуємо. Але це не має великого значення. Ця книжка незнищенна. Навіть якби знищили останній примірник, ми змогли б відтворити її від першого до останнього слова. Ви на роботу ходите з портфелем? — запитав він.

— Зазвичай, так.

— Як він виглядає?

— Чорний, дуже обшарпаний. З двома ремінцями.

— Чорний, з двома ремінцями, дуже обшарпаний — гаразд. Якогось дня, найближчим часом — точну дату я вам зараз не скажу — в одному з повідомлень серед ваших ранкових завдань буде неправильно надруковане слово, і ви повинні будете попросити, щоб його замінили. Наступного дня ви підете на роботу без портфеля. Протягом дня до вас на вулиці підійде чоловік, доторкнеться до вашого плеча й скаже: «Здається, у вас із рук випав портфель». Ви його піднімете, і в ньому буде примірник книжки Ґолдштайна. Через два тижні ви її повернете.

Вони хвилину помовчали.

— За дві хвилини вам треба йти, — сказав О’Браєн. — Ми зустрінемося знову — якщо зустрінемося...

Вінстон подивився на нього.

— У місці, де не буде темряви? — невпевнено запитав він.

Не здивувавшись, О’Браєн кивнув головою.

— У місці, де не буде темряви, — погодився він, ніби зрозумівши натяк. — А зараз, перш ніж піти, хочете щось додати? Щось мені передати? Щось запитати?

Вінстон замислився. Йому нічого було запитувати, ще менше хотілося говорити якісь пишномовні банальності. Замість чогось безпосередньо пов’язаного з О’Браєном чи Братством у його свідомості виникла картина темної спальні, в якій його мати прожила свої останні дні, і кімнати над крамницею містера Чаррінґтона зі скляним прес-пап’є та залізною гравюрою в рамі з червоного дерева. Майже мимохіть він запитав:

— Ви коли-небудь чули старий віршик, що починається так: «Помаранчі і лимони, Сент-Климента кажуть дзвони»?

І О’Браєн знову кивнув головою. І з поважною серйозністю він продовжив:

«Помаранчі і лимони, Сент-Климента кажуть дзвони,

Віддавай три фартинги, гудуть дзвони Сент-Мартіна,