Розділ без назви (1)

— Чи готові, ви двоє, розлучитися й ніколи більше не бачити одне одного?

— Ні! — втрутилася Джулія.

Вінстонові здалося, що минуло немало часу, перш ніж він відповів. На якусь мить у нього ніби відібрало мову. Він беззвучно ворушив язиком, намагаючись вимовити то одне, то інше слово, і так знову і знову. Він навіть сам не знав, що це за слово, аж поки не вимовив його.

— Ні, — нарешті вичавив він.

— Ви правильно вчинили, сказавши мені правду, — зауважив О’Браєн. — Ми повинні знати все.

Він обернувся до Джулії і додав уже не так відсторонено:

— Ви розумієте, що навіть якщо він виживе, він може перетворитися на зовсім іншу людину? Можливо, потрібно буде зробити з нього зовсім нову особистість. Його обличчя, рухи, форма рук, колір волосся — навіть його голос — стануть іншими. А можливо, вам також доведеться стати іншою. Наші хірурги вміють до невпізнанна змінювати людей. Іноді це необхідно. Іноді ми навіть ампутуємо руку або ногу.

Вінстон не втримався і ще раз скоса поглянув на монголоїдне обличчя Мартіна. Шрамів не було помітно. Джулія трохи зблідла, і її ластовиння стало помітнішим, але вона продовжувала з викликом дивитися на О’Браєна. Вона промурмотіла щось, що швидше за все мало означати згоду.

— Гаразд. Тоді між нами все домовлено.

На столі лежала срібна табакерка із сигаретами. О’Браєн неуважно штовхнув її до них, узяв сам одну сигарету, потім підвівся й почав ходити туди-сюди, так ніби йому ліпше думалося, коли він був на ногах. Сигарети були дуже добрими, товсті й щедро набиті тютюном, із незвично шовковистим папером. О’Браєн знову поглянув на свого наручного годинника.

— Тобі ліпше повернутися до буфетної, Мартіне, — сказав він. — За чверть години я увімкну телеекран. Перш ніж підеш, добре придивися до облич товаришів. Ти ще з ними побачишся, а я вже, може, й ні.

Як і до цього, коли вони заходили у парадні двері, їхніми обличчями ковзнули чорні очі чоловічка. В його вигляді не було жодної ознаки приязні. Він запам’ятовував їхню зовнішність, але не відчував до них жодного інтересу, або ж вдавав, ніби не відчуває. Вінстонові спало на думку, що, мабуть, він не може змінювати виразу через штучне обличчя. Не промовивши жодного слова й жодним жестом не попрощавшись, Мартін мовчки вийшов і зачинив за собою двері. О’Браєн креслив кімнату з кінця в кінець, засунувши одну руку в кишеню свого чорного комбінезона, а в другій тримаючи сигарету.

— Ви усвідомлюєте, — сказав він, — що вам доведеться боротися у темряві? Ви завжди перебуватимете у темряві. Ви отримуватимете накази і їх виконуватимете, не розуміючи їхнього сенсу. Згодом я надішлю вам книжку, з якої ви довідаєтеся про справжню природу суспільства, в якому ми живемо, і про стратегію, завдяки якій ми його зруйнуємо. Коли ви прочитаєте цю книжку, то станете повноправними членами Братства. Але ви нічого не знатимете, крім загальної мети, за яку ми боремося, й безпосередніх поточних завдань. Я вам кажу, що Братство існує, але я не можу сказати, скільки в ньому перебуває людей — сотня чи десять мільйонів. Особисто ви ніколи не зможете переконатися, що їх є хоча б з десяток. У вас буде три чи чотири контакти, які інколи поновлюватимуться, коли хтось зникатиме. Оскільки це був ваш перший контакт, то він зберігатиметься й надалі. Накази отримуватимете від мене. Коли нам треба буде з вами зв’язатися, ми робитимемо це через Мартіна. Коли вас врешті-решт упіймають, ви в усьому зізнаєтеся. Це неминуче. Але ви мало в чому зізнаєтеся, окрім власних дій. Ви зможете виказати лише кількох неважливих людей. Імовірно, ви навіть мене не зможете виказати. На той час я вже буду або мертвий, або стану іншою людиною з іншим обличчям.

Він усе ходив і ходив м’яким килимом. Попри масивність, у його рухах прозирала дивовижна грація. Вона виявлялася навіть у жесті, коли він клав руку до кишені чи тримав сигарету. Але ще більше за силу він випромінював упевненість і своєрідну всезнаючу іронію. Але, незалежно від того, наскільки правдивим було враження, яке він справляв, у ньому не було нічого від притаманної фанатикам обмеженості. Він майже жартівливо говорив про вбивства, самогубства, венеричні захворювання, ампутовані руки, ноги та змінені обличчя. «Це неминуче, — здавалося, звучало в його тоні, — це те, що ми повинні робити твердо й рішуче. Але ми припинимо цим займатися, коли життя знову стане вартим того, щоб жити». Він викликав у Вінстона майже побожний захват. Він навіть на мить забув про примарну постать Ґолдштайна. Дивлячись на могутні плечі О’Браєна, на суворі риси його грубого, а проте такого інтелігентного обличчя, годі було повірити, що він може зазнати поразки. Не було такої стратегії, яку він не зміг би освоїти, не було такої небезпеки, яку він би не передбачив. Навіть Джулія була вражена. Вона так заслухалася, що сигарета в її руках встигла зотліти. Тим часом О’Браєн провадив:

— Ви чули про існування Братства. Немає сумніву, ви склали своє уявлення про нього. Ви собі, мабуть, уявляли величезний підпільний світ конспіраторів, які таємно зустрічаються десь під землею, пишуть послання на стінах, упізнають один одного за допомогою паролів чи спеціальних знаків. Насправді нічого такого. Члени Братства не знають, як їм упізнати одне одного, і кожен член знає лише кількох інших. Сам Ґолдштайн, якби він потрапив до рук Поліції Думок, не зміг би дати їм ані повного списку підпорядкованих йому людей, ані інформації, що допомогла б їм скласти такий список. Такого списку просто не існує. Братство не можна знищити, бо воно не є організацією у звичайному розумінні. Ніщо не утримує його разом, крім незнищенної ідеї. Ніхто й ніщо не підтримає тебе, окрім ідеї. Ти не матимеш ані товаришів, ані людей, які підбадьорювали б тебе. Коли тебе нарешті схоплять, тобі ніхто не допоможе. Ми не допомагаємо своїм членам. Щонайбільше, коли дуже треба допомогти комусь замовкнути, нам іноді щастить передати у камеру лезо для гоління. Ви повинні звикнути жити без здобутків і без надії. Ви трохи попрацюєте, вас упіймають, ви в усьому зізнаєтесь, а потім помрете. Це єдині здобутки, яких ви коли-небудь досягнете. Немає жодної можливості, щоб за нашого життя щось помітно змінилося. Ми мерці. Наше справжнє життя у майбутньому. Ми існуватимемо в ньому як жменьки пороху й купки кісток. Але ми не знаємо, наскільки віддалене це майбутнє. Воно може перебувати за тисячу років від нас. Зараз можливо лише одне — потроху розширювати зону, в якій панує здоровий глузд. Ми не можемо діяти колективно. Ми можемо лише передавати своє знання від індивіда до індивіда, від покоління до покоління. Поки існує Поліція Думок, у нас немає іншого шляху.

Він замовк і втретє поглянув на ручний годинник.

— Вам уже майже час іти, товаришу, — звернувся він до Джулії. — Стривайте. Лишається ще півграфина вина.

Він налив вина і підняв свій келих, тримаючи його за ніжку.

— За що ми тепер вип’ємо? — як і раніше, з легкою іронією запитав він. — За поразку Поліції Думок? За смерть Старшого Брата? За людство? За майбутнє?

— За минуле, — сказав Вінстон.