Розділ без назви (1)

Розділ 7

Вінстон прокинувся зі сльозами на очах. Джулія спала, пригорнувшись до нього, і сонно промурмотіла:

— Що з тобою?

— Мені наснилося... — почав він і замовк.

Сон був надто заплутаний, щоб переказувати його словами. Але був ще пов’язаний зі сном спогад, що з’явився за кілька секунд, після того як він прокинувся.

Усе ще перебуваючи у напівсні, він знову ліг і заплющив очі. Це був безкраїй, осяяний світлом сон, у якому перед ним, здавалося, простерлося все його життя, наче видиво літнього вечора після дощу. Все відбувалося у скляному прес-пап’є, але поверхня скла була небосхилом, а під нею все сяяло чистим м’яким світлом, крізь яке можна було дивитися безкінечно далеко. Крім того, сон нагадав йому про жест материнської руки, повторений через тридцять років єврейкою, яку він бачив у кінохроніці і яка намагалася затулити свого маленького сина від куль, перш ніж гелікоптер розірвав обох на шмаття.

— Знаєш, досі я думав, що вбив свою матір, — сказав він.

— А навіщо ти її вбив? — запитала напівсонна Джулія.

— Я її не вбивав. Фізично не вбивав.

Уві сні він пригадав, як востаннє бачив матір, а за мить після того як прокинувся, пригадав ще й багато інших подій, які тоді трапилися. Це були спогади, які протягом багатьох років він навмисне виштовхував зі своєї свідомості. Він не міг точно назвати дати, але коли все сталося, йому було не менше десяти, а може, й дванадцяти років.

Його батько зник трохи раніше — він не пам’ятав, коли саме. Зате він добре пам’ятав тяжкі й тривожні риси тодішньої доби: періодичну паніку перед повітряними нальотами і переховування на станціях метро, повсюди купи каміння, незрозумілі заклики, наліплені на розі вулиць, банди молодиків у сорочках однакового кольору, величезні черги перед пекарнями, короткі кулеметні черги удалині — але найкраще запам’яталося те, що в них ніколи не було удосталь їжі. Він пригадував, як тривалими полуднями вони з іншими хлопцями нишпорили у сміттєвих баках і в купах недоїдків, підбираючи там капустяне листя, картопляне лушпиння, іноді навіть засохлі й цвілі шкуринки хліба, з яких вони ретельно зчищали попіл; і як вони чекали вантажівок, які їхали по певній дорозі й коли підстрибували на вибоїнах, то з них іноді вивалювалися шматки макухи.

Коли зник батько, мати не надто дивувалася і не виказувала горя, але з нею відбулася якась несподівана зміна. Здавалося, вона втратила саме відчуття життя. Навіть для Вінстона було очевидно, що вона чекає на щось, що обов’язково має з нею трапитися. Вона робила все необхідне — готувала, прала й штопала білизну, застеляла ліжко, підмітала підлогу, витирала пил на полиці над каміном, — але завжди робила це дуже повільно, без жодного зайвого руху, схожа на живу маріонетку, яка рухається сама по собі. Іноді її ставне й струнке тіло несподівано, ніби саме по собі, завмирало. Цілими годинами вона нерухомо сиділа на ліжку з молодшою сестрою на руках — крихітною, хворобливою й мовчазною дитиною двох-трьох років, з таким виснаженим личком, що чимось скидалася на мавпочку. Дуже рідко вона обіймала Вінстона і мовчки надовго пригортала його до себе. Попри свою юність і егоїзм, він розумів, що така її поведінка пов’язана з тим неминучим, що чекало на неї.

Він пам’ятав кімнату, в якій вони жили — темне затхле приміщення, половину якого займало накрите білим покривалом ліжко. Там була газова конфорка з решіткою і полиця, на якій тримали їстівні припаси, а на майданчику ззовні була коричнева керамічна раковина, одна на кілька квартир. Він пам’ятав, як схоже на статую тіло матері нахилялося над газовою плитою, коли вона там щось помішувала у каструлі. Та найбільше йому врізався в пам’ять постійний голод і неприємні жорстокі сварки під час їжі. Він знову й знову сердито запитував матір, чому немає більше їжі, він із люттю кричав на неї (навіть пам’ятав тон свого голосу, який почав передчасно ламатися й іноді гудів басом), а інколи, намагаючись випросити більше, ніж йому давали, він починав жалібно скиглити. Мати завжди з готовністю давала йому добавку. Вона вважала нормальним, що «хлопчику» потрібна більша порція; але хоч би скільки вона йому давала, він постійно просив ще. За кожним сніданком або обідом вона умовляла його не бути егоїстом і пам’ятати, що його маленька сестричка хворіє і також хоче їсти, але все було намарно. Він завжди люто кричав, коли вона закінчувала наливати йому суп, він намагався видерти з її рук каструлю та черпак, він хапав шматки з тарілки своєї сестрички. Він знав, що через нього мама і сестра недоїдають, але нічого не міг із собою вдіяти; йому навіть здавалося, що у нього є на це право. Його ніби виправдовував страшенний голод, що лютував у його животі. А між трапезами, якщо мати втрачала пильність, він крав їжу з їхніх убогих запасів на полиці.

Одного дня їм видали порцію шоколаду. Його не видавали вже багато тижнів чи навіть місяців. Він добре пам’ятав ту дорогоцінну маленьку плитку шоколаду. Вона важила дві унції (тоді ще міряли унціями), і треба було розділити її на трьох. Було зрозуміло, що розділити потрібно на три рівні частини. Несподівано, так ніби замість нього говорив хтось інший, Вінстон почав голосно вимагати, щоб йому віддали всю плитку. Мати сказала, щоб він не був жадібним. Зчинилася довга й неприємна сварка, яка тяглася й тяглася, з криками, скиглінням, слізьми, благаннями, вимогами. Обнявши матір обома руками, його сестричка, схожа на дитинча мавпочки, сиділа, дивлячись на нього через материне плече великими сумними оченятами. Зрештою мати відламала три чверті від плитки і віддала Вінстонові, залишивши чверть сестричці. Дівчинка взяла свою частину й тупо витріщилася на неї, можливо, не розуміючи, що це таке. Він стояв і якусь мить дивився на неї. Потім підскочив до сестри, вихопив з її ручки шоколад і кинувся до дверей.

— Вінстоне, Вінстоне! — закричала мати. — Повернися, віддай сестрі її шоколад!

Він зупинився, але назад не повернувся. Стривожений погляд матері прикипів до його обличчя. Навіть тепер, коли він згадував про це, то не розумів, що мати тоді думала про неминуче. Сестричка, зрозумівши, що в неї щось забрали, тихенько заскиглила. Мати обняла дитину й притиснула її личко до своїх грудей. Щось у цьому її жесті підказало йому, що сестричка помирає. Він обернувся й побіг униз сходами, а шоколад у його руці почав розм’якати.

Він ніколи більше не бачив матері. Ум’явши шоколад, Вінстон відчув сором, і він кілька годин блукав вулицями, аж поки голод не примусив його повернутися додому. Коли він прийшов, матері не було. Тоді це вже стало звичною справою. Окрім матері й сестри, у кімнаті все залишилося, як було. Вони не взяли нічого з одягу, навіть материного пальта. Аж до сьогоднішнього дня він не був на сто відсотків упевнений, що мати померла. Можливо, її лише відправили до табору примусової праці. А сестричку, як і самого Вінстона, могли віддати до однієї з колоній для безпритульних дітей (їх називали Виправними Центрами), які з’явилися після громадянської війни, або ж її могли разом із матір’ю відправити до трудового табору чи просто викинули десь помирати.

Сон і досі стояв у нього перед очима, а надто той материн жест, коли вона, захищаючи, пригортала доньку — у цьому й містився увесь його зміст. Пригадався інший сон, який йому наснився два місяці тому. У сьогоднішньому мати сиділа на застеленому брудним білим покривалом ліжку, пригортаючи до себе дитину, а в тому сні вона була на потопаючому кораблі, що вже був далеко внизу, вона з кожною хвилиною занурювалася все глибше й глибше, але все ще дивилася на нього крізь товщу води, що ставала дедалі темнішою.

Він розповів Джулії про зникнення своєї матері. Не розплющуючи очей, вона перевернулася в ліжку на другий бік і вмостилася зручніше.

— Схоже, в ті дні ти був великою свинею, — пробурмотіла вона крізь сон. — Усі діти — свині.