Розділ без назви (1)

Її жодним чином не цікавила плутанина партійної доктрини. Щоразу, коли він починав говорити про принципи Ангсоцу, дводумство, про мінливість минулого, заперечення об’єктивної реальності і вживання Новомови, вона нудилася, плуталася і казала, що ніколи не відчувала найменшого інтересу до таких речей. Ти ж знаєш, що все це нісенітниця, то ж навіщо нею перейматися? Вона знає, коли їй веселитися, а коли сумувати, і більше їй нічого не треба. Коли він наполягав, продовжуючи обговорювати ці теми, вона взяла за звичку засинати. Джулія належала до тих людей, які можуть заснути будь-коли і в будь-якій позі. Розмовляючи з нею, він зрозумів, як легко здаватися благонадійним, не маючи найменшого уявлення про те, що таке благонадійність. У певному сенсі, Партії вдавалося найуспішніше прищеплювати свій світогляд якраз тим людям, які неспроможні були його зрозуміти. Їх можна було переконати прийняти найочевидніші порушення реальності, бо вони ніколи не зрозуміють суті того збочення, яке від них вимагають, так само як ніколи не цікавилися суспільними подіями, щоб бодай спробувати розібратися в тому, що ж навколо відбувається. Відсутність усвідомлення допомагає їм не з’їхати з глузду. Вони просто все це ковтають, і те, що вони проковтнули, не завдає їм жодної шкоди, бо нічого по собі не залишає — так само як крізь тіло пташки проходить неперетравлена зернина.

Розділ 6

Нарешті це сталося. Надійшло довгоочікуване послання. Здавалося, все своє життя він чекав на це.

Він ішов довгим коридором Міністерства й був майже біля того місця, де Джулія тицьнула йому в руку записку, коли усвідомив, що хтось іде слідом за ним, майже упритул, і цей хтось більший за нього. Той, хто за ним слідував, тихо кахикнув, ніби натякаючи на своє бажання поговорити. Вінстон різко зупинився й обернувся. То був О’Браєн.

І ось вони стояли лицем до лиця, і Вінстонові здалося, що єдине його бажання — утекти. Його серце гучно калатало. Він не міг говорити. Проте О’Браєн продовжував іти, на мить дружньо торкнувшись рукою Вінстонового плеча, так що тепер вони обидва йшли поруч. Він заговорив із тією особливою поважною чемністю, яка відрізняла його від більшості членів Внутрішньої Партії.

— Я сподівався, що мені випаде нагода з вами поговорити, — сказав він. — Нещодавно у «Таймсі» я прочитав одну з ваших статей про Новомову. Я правильно зрозумів, що ви маєте суто науковий інтерес до Новомови?

Вінстон встиг себе трохи опанувати.

— Навряд чи мій інтерес можна назвати науковим, — сказав він. — Я лише аматор. Це не моя тема. Я ніколи не був дотичним до справжнього мовотворення.

— Але ви дуже елегантно пишете, — сказав О’Браєн. — І це не лише моя думка. Я нещодавно розмовляв з одним вашим другом, який, безперечно, є експертом. У мене вилетіло з голови його прізвище.

Вінстонове серце знову боляче стислося. Не було жодного сумніву, що він мав на увазі Сайма. Але Сайм не просто помер, він скасований, він став неособою. І згадка про нього смертельно небезпечна. Поза сумнівом, репліка О’Браєна не могла бути нічим іншим, аніж сигналом чи паролем. Скоївши невеликий акт думкозлочину, він їх обох перетворив на спільників. Вони продовжували повільно рухатися коридором, аж ось О’Браєн зупинився. Він поправив окуляри отим своїм напрочуд харизматичним і водночас беззахисним жестом, а тоді продовжив:

— Я хотів зазначити, що у вашій статті ви застосовуєте два слова, які вже вийшли з ужитку. Але це сталося зовсім недавно. Ви бачили десяте видання Словника Новомови?

— Ні, — сказав Вінстон. — Я гадав, його ще немає. У Департаменті Записів ми досі користуємося дев’ятим.

— Думаю, публікація десятого видання затримається ще на кілька місяців. Але кілька перших примірників уже надруковані. У мене є один. Можливо, вам було б цікаво поглянути на нього?

— Звичайно, цікаво, — сказав Вінстон, відразу зрозумівши, куди хилить його співрозмовник.

— Деякі з нових ідей надзвичайно слушні. Скорочення кількості дієслів — гадаю, вам це сподобається. Дайте подумати — чи не послати мені до вас кур’єра зі словником? Але, боюся, як завжди, можу забути. Можливо, коли вам буде зручно, ви самі зайдете по нього до мене? Стривайте. Зараз я вам дам свою адресу.

Вони стояли перед самим телеекраном. О’Браєн неуважно понишпорив у своїх кишенях і дістав звідти записник у шкіряній оправі і позолочену чорнильну ручку. Під самим телеекраном, стоячи так, щоб кожен, хто спостерігав за ним на протилежному кінці лінії, міг прочитати, що він пише, О’Браєн нашкрябав свою адресу, вирвав сторінку й простягнув її Вінстонові.

— Зазвичай вечорами я вдома, — сказав він. — Якщо ж мене не буде, тоді мій служник передасть вам словник.

Він пішов, залишивши Вінстона з клаптиком паперу у руках, який цього разу вже не треба було ховати. Проте він добре запам’ятав, що на ньому написано, й через кілька годин вкинув його у діру пам’яті разом з іншими використаними паперами.

Вони розмовляли щонайбільше дві хвилини. Це все могло означати лише одне. Все було задумано, щоб повідомити Вінстонові адресу О’Браєна. Це було необхідно, бо довідатися, де хтось живе, можна було лише прямо про це запитавши. Не було жодних відповідних довідників. «Якщо ви коли-небудь захочете зі мною побачитися, то ось тут ви зможете мене знайти», — ось що повідомив йому О’Браєн. Можливо, навіть десь у словнику він знайде заховане послання. Але у будь-якому разі одне було очевидним. Змова, про яку він стільки мріяв, існує, і він упритул наблизився до неї.

Вінстон знав, що рано чи пізно він прийме запрошення О’Браєна. Можливо, завтра, можливо, дещо пізніше — він ще не вирішив. Те, що з ним відбувалося, означало рух уперед, який розпочався кілька років тому. Першим його кроком була мимовільна потаємна думка, другим — записи у щоденнику. Він перейшов від думок до слів, а тепер мусить перейти від слів до дій. Останнім кроком стане те, що чекає на нього у Міністерстві Любові. Він приймає це. Початок уже містить у собі його кінець. Але йому було страшно, точніше, він ніби відчув присмак смерті, відчув себе дещо менш живим. Навіть коли розмовляв з О’Браєном, коли нічого прямо не говорилося, його тіло опанувало холодне тремтливе передчуття. Йому здавалося, він ступив у порожнечу могили, хоча у його світовідчутті це мало що змінило, адже він знав, що його могила вже викопана, і вона чекає на нього.