Розділ без назви (1)

Вони роздягайся й лягли на велике ліжко з червоного дерева. Це вперше він повністю при ній роздягався. Досі він надто соромився свого блідого й виснаженого тіла з варикозними венами на литках і безбарвною плямою на щиколотці. Простирадел тут не було, але ковдра, на якій вони лежали, була потерта й гладенька, а розміри й пружність ліжка обох приємно здивували.

— Я думаю, тут повно клопів, та байдуже, — сказала Джулія.

Сьогодні вже ніде не можна було знайти подвійного ліжка, хіба що в оселях пролів. Колись, у дитинстві, Вінстон іноді спав на такому ліжку. Джулія ж, наскільки вона пам’ятала, ніколи не бачила такого ліжка.

Покохавшись, вони поринули у короткий сон. Коли Вінстон прокинувся, стрілки годинника показували майже дев’яту. Він не ворухнувся, бо Джулія спала, поклавши голову на його руку. Більша частина її помади та косметики перекочувала на його обличчя та підголівок ліжка, але легкий відтінок рум’ян усе ще підкреслював красу її вилиць. Між ніжками ліжка пробивався жовтавий промінь призахідного сонця й освітлював камін, на якому у каструлі кипіла вода. Внизу на подвір’ї жінка перестала співати, але з вулиці приглушено долинали крики дітей. Він знічев’я подумав, чи вважалося нормальним у скасованому минулому, коли роздягнені чоловік і жінка лежали поруч у ліжку прохолодного літнього вечора, кохаючись щоразу, коли їм цього хотілося, не маючи жодного бажання підводитися, а просто отак лежати і слухати заколисливі звуки вулиці. Він подумав, що навряд чи були часи, коли це здавалося б нормальним. Джулія прокинулася, протерла очі і сперлася на лікоть, щоб подивитися на гасовий каганець.

— Половина води википіла, — зауважила вона. — Я зараз встану й заварю трохи кави. У нашому розпорядженні ще година. Коли у ваших будинках відключають світло?

— О двадцять третій тридцять.

— У гуртожитку — о двадцять третій. Але, звичайно, треба повернутися раніше. Ой! Киш, гидота!

Вона несподівано крутнулася на ліжку, схопила з підлоги черевик і по-хлоп’ячому пожбурила ним у куток, достоту так, як уранці на Двохвилинні Ненависті вона жбурляла словником у Ґолдштайна.

— Що сталося? — здивувався він.

— Пацюк. Я бачила, як він вистромив свій поганий писок з-під панелі. У нього там нора. Але я добряче його налякала.

— Пацюки! — прошепотів Вінстон. — У цій кімнаті[22]!

— Їх тут скрізь повно, — байдуже сказала Джулія, знову лягаючи. — У нас в гуртожитку вони навіть на кухні. У деяких районах Лондона вони просто кишать. Знаєш, вони нападають на дітей. Ага, нападають. На деяких із тих вулиць жінки не наважуються залишити немовля бодай на кілька хвилин. Здоровенні і бурі, вони крадуть дітей. А найстрашніше, що ці бандюгани завжди...

— Припини! — зажмурившись, вигукнув Вінстон.

— Любий! Ти зовсім зблід. Що сталося? Ти їх так боїшся?

— Я їх найбільше боюся! Пацюки!

Вона пригорнулася до нього й обвила його руками й ногами, ніби захищаючи його теплом свого тіла. Він поволі розплющив очі. Кілька секунд йому здавалося, ніби він знову провалився у жахіття, яке все життя час від часу йому снилося. Завжди повторювалося майже те саме. Він стояв перед стіною темряви й відчував, що з іншого боку причаїлося щось нестерпне, щось настільки жахливе, що він навіть не міг поглянути на нього. Уві сні його завжди опановувало відчуття, ніби він сам себе обманює, бо в глибині душі знає, що насправді було за тією стіною темряви. Здавалося, він навіть міг витягти звідтіля те щось, але це вимагало величезних зусиль, так ніби вивертати назовні свій мозок. Він щоразу прокидався, так і не дізнавшись, що то було: але він усвідомив, що воно якось пов’язане з тим, про що говорила Джулія, коли він її урвав.

— Пробач, — сказав він. — Це пусте. Я просто не люблю пацюків, от і все.

— Не турбуйся, любий, ми не станемо тут терпіти цю мерзоту. Перед тим як іти звідси, я ганчіркою заткну їхню нору. А коли прийдемо сюди наступного разу — принесу цементу, і ми надійно забетонуємо їх у стіні.

Він уже встиг трохи оговтатися від нападу паніки. Трохи присоромлений, він сів в узголів’ї ліжка. Джулія підвелася, вдягла свій комбінезон і приготувала каву. Пахощі, що ширилися від каструлі, були такими сильними і звабливими, що вони зачинили вікно, аби, почувши цей запах, ніхто ззовні не зацікавився ними. Але ще кращою за смак кави була та особлива шовковистість, що їй надавав цукор — за роки користування сахарином Вінстон майже забув про нього. Джулія блукала кімнатою, засунувши одну руку до кишені, а в іншій тримаючи шматок хліба з намазаним на нього джемом, її погляд байдуже ковзав полицею з книжками, вона показувала, як ліпше відремонтувати розсувний стіл, з розгону сідала у подерте крісло, щоб з’ясувати, чи зручно у ньому сидіти, і з поблажливим здивуванням роздивлялася безглуздий годинник з дванадцятигодинним циферблатом. Вона принесла до ліжка скляне прес-пап’є, щоб роздивитися його у кращому освітленні. Він узяв його в неї з рук, як завжди вражений м’якою, прозорою, наче вода, поверхнею скла.

— Як ти думаєш, для чого це? — запитала Джулія.