Розділ без назви (1)

— Думаю, ні для чого, тобто я маю на увазі, що навряд чи його використовували для чогось конкретного. Цим воно мені й подобається. Це маленький уламок історії, який вони забули змінити. Це послання з історичної давнини — якби ж знати, як його прочитати.

— А он та картина, — вона показала на гравюру на протилежній стіні, — їй також сто років?

— Більше. Думаю, їй не менш ніж двісті. Точно не вгадаєш. Сьогодні неможливо визначити, коли що було виготовлене.

Вона підійшла, щоб краще роздивитися гравюру.

— Ось тут та зараза вистромила голову, — сказала вона, стукнувши черевиком по панелі якраз під гравюрою. — Що це за місце? Я вже десь його бачила.

— Це церква, принаймні колись була церквою. Вона називалася Собором Святого Климента Данського. — Він згадав уривок віршика, якого навчив його містер Чаррінґтон, і напівностальгійно продекламував: —«Помаранчі і лимони, Сент-Климента кажуть дзвони!»

І, на його подив, вона продовжила:

Віддавай три фартінги, кажуть дзвони Сент-Мартіна, А Олд-Бейлі все бубнить, віддавай мені їх вмить!

— Я не пригадую, як там далі. Але пам’ятаю, як закінчується: «Запалю я свічку — час тобі у ліжко. А візьму ножа — прощавай твоя душа».

Це були наче дві частини пароля. Але мав бути ще один рядок після «А Олд-Бейлі все бубнить, віддавай мені їх вмить!» Можливо, якщо добряче напосісти на містера Чаррінґтона, він таки зможе його пригадити.

— Хто тебе цього навчив? — запитав він.

— Мій дід. Коли я була малою, він мені його розказував. Його розпорошили, коли мені було вісім — коротше кажучи, він зник. Цікаво, що таке лимон, — несподівано додала вона. — А от помаранчі я бачила. Такі круглі жовті фрукти з товстою шкіркою.

— Я пам’ятаю лимони, — пригадав Вінстон. — У шістдесятих їх було повно. Вони були такі кислі, що лише від самого їхнього запаху вже починалася оскома.

— Б’юся об заклад, що за картиною живуть клопи, — сказала Джулія. — Коли-небудь я зніму її зі стіни й добре вичищу. Гадаю, нам час іти. Мені треба змити косметику. Як тоскно! А потім зітру з тебе помаду.

Вінстон ще кілька хвилин лежав на ліжку. Почало сутеніти. Він повернувся до світла й лежав, розглядаючи скляне прес-пап’є. Його більше цікавив навіть не сам уламок коралу, а внутрішній простір скла. У ньому була глибина, а проте воно було прозорим, наче повітря. Здавалося, поверхня скла — це наче веселка в небі, яка охоплює крихітний світ з власною атмосферою. Йому здавалося, ніби він навіть може проникнути в неї, і що насправді він уже перебуває там, усередині, разом з ліжком із червоного дерева та столом із розсувними ніжками, і годинником, і гравюрою, й самим прес-пап’є. Прес-пап’є — це кімната, в якій він перебуває, а корал — це їхні з Джулією життя, замкнені у вічності усередині кристалу.

Розділ 5

Зник Сайм. Уранці він не прийшов на роботу: кілька людей легковажно обговорювали його відсутність. Наступного дня про нього вже ніхто не згадав. На третій день Вінстон пішов до вестибюля Департаменту Записів поглянути на дошку оголошень. Там висів список Шахового Комітету, куди Сайм також входив. Він був майже таким, як і раніше, — ніхто не був викреслений, — але в ньому бракувало одного прізвища. Цього було досить. Сайм перестав існувати: його ніколи не існувало.

Стояла спека. У кімнатах у глибині лабіринтів Міністерства, що не мали вікон і в яких кондиціонувалося повітря, температура була більш-менш нормальна, але на вулиці бруківка аж обпікала ноги, і в години пік у метро стояв нестерпний сморід. Приготування до Тижня Ненависті були у повному розпалі, і службовці всіх Міністерств працювали понаднормово. Процесії, мітинги, військові паради, лекції, виставки воскових фігур, покази фільмів і телепрограм — усе це треба було організувати, треба було поставити стенди, розвісити портрети, вигадати гасла, написати пісні, поширити чутки, підробити фотографії. Підрозділ Джулії у Департаменті Художньої Літератури звільнили від виробництва романів і перекинули на виготовлення серій памфлетів про жорстокість ворога. На додаток до своїх звичайних завдань, Вінстон щодня тривалий час переглядав статті «Таймсу» і змінював та поліпшував нові публікації, які мали цитуватися у промовах. Пізно вночі, коли на вулицях кишіли юрби галасливих пролів, місто немов починало лихоманити. Ракети падали частіше, ніж будь-коли, а іноді десь далеко лунали страхітливі вибухи, які ніхто не міг пояснити і про які ширилися дикі чутки.

Уже було створено нову мелодію для головної пісні Тижня Ненависті (її називали «Піснею ненависті»), і тепер вона безперервно лунала з телеекранів. Вона мала дикий, уривчастий ритм і була схожа не так на музику, як на барабанний бій. І коли під ритмічне тупотіння ніг у марші її горлали кількасот голосів, вона створювала досить гнітюче враження. Пролам вона сподобалася і стала конкурувати на нічних вулицях з досі популярною «Минули безнадійні мрії». О будь-якій годині дня і ночі Парсонсові діти виконували її з докучливою наполегливістю на гребінцях і туалетному папері. Вечорами у Вінстона було набагато більше клопотів, ніж раніше. Організовані Парсонсом добровольчі загони готували вулицю до Тижня Ненависті, вишиваючи прапори, малюючи плакати, встановлюючи на дахах держаки для прапорів і натягаючи поперек вулиці дроти для транспарантів. Парсонс хвалився, що лише один квартал будинків «Перемога» виставить чотириста метрів святкових декорацій. Парсонс поринув у свою стихію і сяяв як нова копійка. Груба праця і спека слугували для нього нагодою надвечір перевдягатися у шорти та безрукавку. Він був скрізь одночасно — штовхав, тягнув, пиляв, грюкав молотком, вигадував, усіх веселив та по-дружньому підбадьорював, поширюючи, здавалося, невичерпний запас гострого смороду поту з кожної складки свого тіла.

Несподівано по всьому Лондону з’явився новий плакат. На ньому не було написів, а просто була зображена страхітлива постать євразійського солдата трьох чи чотирьох метрів заввишки. З непроникним монголоїдним обличчям, у величезних чоботях, він крокував уперед, цілячись зі спертого на стегно ручного кулемета. Хоч під яким кутом дивитися на цей плакат, збільшене в перспективі дуло кулемета завжди цілилося тобі в обличчя. Плакат причепили на кожне вільне місце, на кожну стіну, їх було навіть більше, аніж зображень Старшого Брата. Пролів, зазвичай байдужих до війни, охопив один з їхніх періодичних загострень патріотизму. Ніби підхоплюючи загальну істерію, ракети вбивали ще більше людей, ніж зазвичай. Одна з них упала на переповнений людьми кінотеатр у Степні, поховавши під руїнами кількасот чоловік. Усе населення навколишніх кварталів вийшло на довгий нескінченний похорон, який за кілька годин перетворився на мітинг осуду й обурення. Ще одна ракета впала на пустир, де бавилися діти, і кілька десятків з них розірвало на шмаття. Це відразу викликало численні гнівні демонстрації, зі спаленням карикатурних образів Ґолдштайна, сотні плакатів з євразійським солдатом позривали й кинули у вогонь, а під час заворушень було пограбовано чимало крамниць. Потім поширилася чутка, що ракети спрямовували шпигуни за допомогою радіохвиль. Літнє подружжя запідозрили у шпигунстві на користь ворогів і підпалили їхній будинок, в якому вони й задихнулися.