Розділ без назви (1)

Джулія і Вінстон, коли їм щастило усамітнитися у кімнаті над крамницею містера Чаррінгтона, рятуючись від спеки, лежали голі на незастеленому ліжку біля відчиненого вікна. Пацюк так більше і не повертався, але, мабуть через спеку, катастрофічно розмножилися клопи. Вони не звертали на них уваги. Байдуже, брудно було в кімнаті чи ні, все одно вона здавалася їм раєм. Приходячи, вони все посипали купленим на чорному ринку перцем, зривали із себе одяг і мокрі від поту кохалися, потім засинали, а коли прокидалися, то бачили, що клопи оговтуються, перегруповуються і готуються до контратаки.

Чотири, п’ять, шість — у червні вони зустрічалися сім разів. Вінстон відмовився від своєї звички за будь-якої години пити джин серед дня. Здавалося, йому це просто стало непотрібним. Він поправився, його варикозна виразка загоїлася, залишивши по собі лише коричневу пляму над щиколоткою, рано-вранці його вже не турбували напади кашлю. Життя перестало бути нестерпним, йому більше не хотілося корчити гримаси у бік телеекрана або на повний голос кричати прокляття. Тепер, коли вони мали надійний сховок, майже власний дім, їх навіть не дуже турбувало те, що вони нечасто зустрічалися, і то не більш ніж на одну-дві години. Для них мало значення лише те, що є ця кімната над крамницею старожитностей. Знати, що вона просто існує, було майже те саме, що й перебувати у ній. Ту кімнату вони вважали власним світом, уламком минулого, де могли гуляти вимерлі види. Містер Чаррінґтон, думав Вінстон, ще один вимерлий вид. Коли він підіймався нагору, то зазвичай на п’ять хвилин зупинявся поговорити з містером Чаррінгтоном. Здавалося, старий рідко або й взагалі ніколи не виходив з дому і майже не мав покупців. Його життя, що скидалося на життя привида, минало між маленькою темною крамницею і ще меншою кухонькою, де він готував собі щось поїсти і де поміж інших речей стояв неймовірно старий грамофон з дуже широким розтрубом. Схоже, він завжди був радий нагоді потеревенити. Блукаючи крамницею поміж усякого непотребу, довгоносий, в окулярах з товстими скельцями і зсутуленими плечима, поверх яких був накинутий оксамитовий жакет, він завжди мав вигляд радше колекціонера, аніж крамаря. Із млявим ентузіазмом він демонстрував ту чи ту дрібничку — корок від китайської пляшки, пофарбовану кришку від зламаної табакерки, фальшивий медальйон, у якому зберігалося пасмо давно померлої дитини — ніколи не пропонуючи, щоб Вінстон це купив, а просто давав нею помилуватися. Розмовляти з ним було те саме, що слухати дзеленчання старої музичної скриньки. З куточків своєї пам’яті він видобув ще кілька фрагментів призабутих віршиків. В одному з них розповідалося про двадцятьох чотирьох шпаків, в іншому про корову з надламаним рогом, а ще в одному про смерть бідолашного дрозда.

— Я подумав, це може вас зацікавити, — казав він із вибачливим сміхом, коли пропонував щось нове.

Але з кожного віршика він ніколи не міг пригадати більше ніж кілька рядків.

Вони з Джулією знали, — завжди про це пам’ятали, — те, що є зараз, не може довго тривати. Бувало, факт невідворотної смерті здавався майже таким відчутним, як дотик ліжка, на якому вони лежали, і тоді вони розпачливо пригорталися одне до одного, як прокляті душі, що хапаються за останній шматочок щастя, коли до фатального удару годинника залишається всього п’ять хвилин. Але бувало також, коли їм здавалося, що вони не лише перебувають у безпеці, а й що це ще довго триватиме. Їм ніщо не загрожує доти, доки вони залишатимуться у цій кімнаті. Діставатися сюди важко й небезпечно, але кімната — їхнє святилище. Вінстон відчував щось подібне, коли зазирав усередину прес-пап’є, йому тоді здавалося, що туди можна проникнути й коли там опинитися, то можна зупинити час. Вони часто мріяли про можливість порятунку. Їхнє щастя триватиме нескінченно довго, і вони до останніх днів життя зможуть бути разом, так само як зараз. Або що Катаріна помре, і всілякими хитрощами Вінстон і Джулія зможуть отримати дозвіл на шлюб. Або що вони разом вкоротять собі віку. Або зникнуть, до невпізнання змінять зовнішність, навчаться говорити з пролівським акцентом, влаштуються працювати десь на фабрику і решту життя проживуть невпізнаними на одній із глухих вулиць. Усе це, звичайно, були нісенітниці, і вони це чудово розуміли. Насправді ж у них не було жодного шансу на порятунок. А єдиний реальний план — самогубство — вони також не поспішали втілювати в життя. День за днем, тиждень за тижнем вони проживали теперішнє без надії на майбутнє — це здавалося нездоланним інстинктом, таким, як вдихати повітря.

Іноді вони розмовляли про можливість активного спротиву Партії, але не мали жодного уявлення, з чого слід починати. Навіть якщо справді існує легендарне Братство, то як до нього дістатися? Він розповів їй про дивну близькість, яка існує, або йому здається, що існує, між ним і О’Браєном, і про той імпульс, який він іноді відчуває, коли проходить повз нього, імпульс, який підказував йому, що той є ворогом Партії і потребує його допомоги. Дивно, але їй це не здалося чимось неможливим. Вона звикла оцінювати людей за їхніми обличчями, і їй здалося цілком природним, що Вінстон готовий довіритися О’Браєну, лише один раз зустрівшись із ним поглядом. Окрім того, вона вважала цілком природним, що всі або майже всі потай ненавидять Партію і готові порушити її правила, якщо будуть переконані, що це їм нічим не загрожує. Але вона відмовлялася повірити в існування організованої й численної опозиції. Легенди про Ґолдштайна та його підпільне військо вона вважала нісенітницею, яку вигадала Партія для власної користі, а всім потрібно було прикидатися, ніби вони у неї вірять. Скільки разів на партійних зборах та стихійних мітингах вона надривала горло, вимагаючи стратити людей, чиїх прізвищ вона ніколи досі не чула і ніколи не вірила у їхні надумані злочини. Коли відбувалися публічні процеси, вона була в загонах Молодіжної Ліги, які з ранку до ночі оточували суди, знову й знову вигукуючи: «Смерть зрадникам!» Протягом Двохвилинки Ненависті вона завжди гучніше за всіх крила Ґолдштайна прокляттями. Проте вона мала дуже посереднє уявлення, хто такий Ґолдштайн і яких він притримується поглядів. Вона виросла вже після Революції і була надто молодою, щоб пам’ятати про ідеологічні битви п’ятдесятих і шістдесятих років. Таке поняття, як незалежний політичний рух, був поза межами її уяви, та й у будь-якому разі Партію неможливо здолати. Вона буде завжди і завжди буде однаковою. Проти неї можна повставати лише через таємний непослух або, щонайбільше, через поодинокі насильницькі акти, на кшталт убивств чи вибухів.

У деяких питаннях вона була набагато кмітливіша за Вінстона і менше піддавалася партійній пропаганді. Одного разу, коли він згадав про війну з Євразією, вона приголомшила його, сказавши, що, на її думку, немає ніякої війни. Ракети, які щодня падають на Лондон, мабуть, запускає сам уряд Океанії, «щоб тримати людей у страху». Йому таке ніколи не спадало на думку. Також вона викликала у ньому щось подібне до заздрощів, заявивши, що на Двохвилинках Ненависті їй найважче втриматися від сміху. Але вона засуджувала вчення Партії лише тоді, коли воно якось зачіпало її особисте життя. Часто вона була готова прийняти офіційну міфологію лише тому, що їй здавалася неважливою різниця між правдою і брехнею. Наприклад, вона вірила, що Партія винайшла літаки, бо гак її навчили у школі. (Вінстон пригадав, що у його шкільні роки, наприкінці п’ятдесятих, Партія претендувала лише на винайдення гелікоптера; через дванадцять років, коли до школи пішла Джулія, вона вже претендувала й на літаки; мине ще одне покоління, і дітей навчатимуть, що Партія винайшла паровий двигун.) А коли він їй сказав, що літаки існували задовго до його народження, цей факт видався їй абсолютно нецікавим. Зрештою, яке мало значення, хто винайшов літаки? Ще більше його вразило, коли з її випадкової репліки він довідався, що вона не пам’ятає, що лише чотири роки тому Океанія воювала з Остазією і не ворогувала з Євразією. Щоправда, вона вважала війну обманом. Але вочевидь, вона навіть не помітила, як змінилася назва їхнього ворога. «Я думала, ми завжди воювали з Євразією», — неуважно сказала вона. Це його дещо налякало. Літаки винайшли задовго до її народження, але ворог змінився лише чотири роки тому, коли вона вже давно була дорослою. Він з нею про це сперечався, мабуть, із чверть години. Кінець кінцем, йому вдалося змусити її пам’ять запрацювати, аж поки вона невиразно пригадала, що й справді, колись їхнім ворогом була саме Остазія, а не Євразія. Але і це їй здалося неважливим. «Яка різниця? — нетерпляче сказала вона. — Одна кривава війна приходить на зміну іншій, а ми знаємо тільки те, що нам про них розказують, — суцільна брехня».

Іноді він розповідав їй про Департамент Записів і про нахабні й безсоромні фальсифікації, якими він там займається. Його розповіді її не жахали. І від думки про те, як брехня перетворюється на правду, у неї не виникало відчуття, ніби під ногами розверзається прірва. Він розповів їй історію про Джонса, Ааронсона та Рудзерфорда і той клаптик паперу, що якось несподівано опинився в його руках. Це теж не справило на неї великого враження. Правда, спочатку вона не зовсім зрозуміла, про що йдеться.

— Вони були твоїми друзями? — поцікавилася вона.

— Ні, я ніколи їх не знав. Вони були членами Внутрішньої Партії. Крім того вони були набагато старшими за мене. Вони були ще з колишніх дореволюційних часів. Я ледве знав їх в обличчя.

— Тоді чого ти переживаєш? Людей постійно вбивають, хіба ні?

Він спробував їй усе пояснити.

— Це був надзвичайний випадок. Річ не в тому, що когось убили. Ти розумієш, що, починаючи від учора, минуле скасоване? Якщо ж воно десь виживає, то лише у вигляді небагатьох матеріальних об’єктів без жодної словесної прив’язки до них, як оцей шматок скла. Ми вже майже нічого не знаємо про Революцію і дореволюційні роки. Кожен запис про ті часи знищено або сфальсифіковано, кожну книжку переписано, кожну картину перемальовано, кожну статую, кожну вулицю і кожну будівлю перейменовано, кожну дату змінено. І цей процес триває день за днем, хвилина за хвилиною. Історія зупинилася. Не існує нічого, крім нескінченного теперішнього, в якому Партія завжди права. Звичайно, я знаю, що минуле сфальсифіковано, але я ніколи не зможу цього довести, навіть у тих випадках, коли я сам його сфальсифікував. Після того, як усе зроблено, не залишається жодних доказів. Єдині докази можуть існувати лише у моїй свідомості, і я не маю найменшої певності, що у якоїсь іншої людини спогади такі самі, як і в мене. Лише один-єдиний раз за все життя у мене в руках був конкретний доказ фальсифікації після самої події — коли вже після неї минули роки.

— І що з того?

— Нічого, бо через кілька хвилин я його викинув. Але якби щось таке сталося сьогодні, то я б його зберіг.

— А я — ні, — сказала Джулія. — Я завжди готова ризикувати, але тільки заради чогось вартісного, а не задля клаптика старої газети. Як би ти ним скористався, навіть якби зберіг?

— Мабуть, ніяк. Але то був доказ. Якби я наважився його комусь показати, він би міг викликати певні сумніви. Я не сподіваюся, що ми щось змінимо за нашого життя. Але можна уявити, як то тут, то там займаються вогнища опору — як утворюються невеликі групи людей і залишають після себе якісь записи, так що наступне покоління зможе після нас продовжити нашу справу.

— Мене не цікавить наступне покоління, любий. Мене цікавимо ми.

— Ти бунтарка лише нижче пояса, — зауважив він.

Ця репліка здалася їй надзвичайно дотепною, і вона у захваті кинулася йому в обійми.