Розділ без назви (1)

— Справжній цукор. Не сахарин, а саме цукор. А ось кілька буханок хліба — справжнього білого хліба, а не нашої бридоти — і баночка джему. А ось молоко. Але ти поглянь! Ось цю штуку я мусила загорнути у тканину, бо...

Але вона могла й не казати йому, навіщо вона її загорнула. Її пахощі вже заповнили собою кімнату, густі гарячі пахощі, що здавалися еманацією з його раннього дитинства, але іноді він навіть зараз відчував їх — звернувши у провулок, перед тим як там гримнули двері, або незбагненно уловлював їх на людній вулиці, коли ті пахощі, ледь полоскотавши йому ніздрі, відразу зникали.

— Це кава, — промурмотів він. — Справжня кава.

— Це кава Внутрішньої Партії. Тут її цілий кілограм, — сказала вона.

— Як тобі вдалося все це дістати?

— Це Внутрішньої Партії. У цих свиней є все, все! Але офіціанти, слуги та звичайні люди крадуть усе, що трапляється їм під руку, і глянь! Я роздобула також трохи чаю.

Вінстон присів навпочіпки поруч із нею. Він надірвав куточок пакетика.

— Це червоний чай — не смородинове листя.

— Нещодавно з’явилося багато чаю. Вони захопили Індію чи щось таке, — байдуже сказала вона. — Але послухай, любий. Я хочу, щоб ти на три хвилини відвернувся. Піди й сядь на тому боці ліжка. І не підходь близько до вікна. І не обертайся, поки я не скажу.

Вінстон неуважно дивився крізь муслінову штору. Унизу на подвір’ї жінка з червоними руками і досі снувала між ночвами з водою та мотузкою для білизни. Вона дістала з рота ще дві прищіпки й з почуттям заспівала:

Хай кажуть, все лікує час,

І душу зранену також лікує.

Але усмішки ці і сльози крізь роки,

У моїм серці все іще вирують.

Схоже, вона знала напам’ять всю цю слиняву пісню. Її мелодійний наповнений щасливою меланхолією голос линув угору теплим літнім повітрям. Здавалося, вона була б страшенно щасливою, якби цей червневий вечір тривав вічно, і ніколи не закінчувався мокрий одяг, і щоб вона залишалася там тисячу років, діставала з рота прищіпки і співала нісенітниці. Він з подивом подумав про те, що ніколи не чув, аби хтось із членів Партії співав на самоті. Це навіть могло б видатися чимось неблагонадійним, небезпечним дивацтвом, як звичка розмовляти із самим собою. Може, людина отак от співає лише тоді, коли вона опиняється на межі голоду?

— Можеш повернутися, — сказала Джулія.

Він повернувся і якусь мить не міг її упізнати. Чесно кажучи, він думав, що вона буде голою. Але ті зміни, які з нею сталися, були набагато дивовижнішими. Вона нафарбувалася.

Мабуть, вона зайшла до якоїсь крамниці у пролівських кварталах і скупила всю косметику й парфумерію. Її губи були густо нафарбовані червоною помадою, щоки палахкотіли, ніс був напудрений, вона навіть підвела очі, від чого вони засяяли ще яскравіше. Все це було зроблено не вельми вправно, але Вінстон не дуже розумівся на таких речах. Він ніколи не бачив і навіть не уявляв собі партійної жінки з косметикою на обличчі. Її вигляд вражав. Лише завдяки кільком кольоровим мазкам у потрібних місцях вона зробилася не лише привабливішою, а й набагато жіночнішою. А її коротко підстрижене волосся і хлоп’ячий комбінезон лише підсилювали цей ефект. Коли він її обійняв, йому в ніс вдарила хвиля синтетичних фіалкових пахощів. Він пригадав напівтемряву підвальної кухні і чорну порожнечу рота тієї жінки. Це був той самий запах, але йому було байдуже.

— Ще й парфуми! — сказав він.

— Так, любий, ще й парфуми. А знаєш, що я ще зроблю? Я десь дістану справжню жіночу сукню і вберу її замість цих паскудних штанів. Я одягну шовкові панчохи і взую туфлі на високих підборах! У цій кімнаті я хочу бути жінкою, а не членом Партії.