Розділ «П'ЯТНИЦЯ, 23 ВЕРЕСНЯ»

Він поставив її поміж своїми колінами. Її величезний живіт доторкався до його черева.

— Тепер ми вже геть самі, — сказав він.

— Не можу в це повірити.

Він помалу підняв голову й глянув на неї знизу вгору; за своєю натурою вона була поважна й тверда, проте, як і всім жінкам, їй потрібен був хтось, кому б вона довіряла.

— Ось вони! — мовила Анна.

Голоси, здається, наближалися; напевне, вони вже йшли колоною по центральній вулиці. Здаля радісний галас юрми скидався на крик жаху і відчаю.

— Двері забарикадовані?

— Авжеж, — відказав Мілан. — Та вони можуть вдертися через вікна або ж обійти будинок і зайти через сад.

— Якщо вони піднімуться… — мовила Анна.

— Не бійся. Нехай собі трощать усе, що під руку попаде, я й пальцем не поворухну.

Він відчув на своїй щоці поцілунок її теплих вуст.

— Любий ти мій… Знаю, знаю, ти зробиш це для мене.

— Не для тебе. Ти — це я. Для дитини.

Вони здригнулися; внизу подзвонили.

— Не підходь до вікна! — вигукнула Анна.

Він підвівся й підійшов до вікна. Єґершмітти повідчиняли всі віконниці; над дверима висів гітлерівський прапор. Вихилившись із вікна, він угледів тендітну постать.

— Зараз, — гукнув він.

І рушив до дверей.

— Це Маріка, — сказав він.

Він спустився східцями й відімкнув двері. Галас, вибухи петард, музика, що лунає в кожному домі, — це був справжнісінький празник. Він окинув оком порожню вулицю, й серце його болісно стиснулося.