Розділ «П'ЯТНИЦЯ, 23 ВЕРЕСНЯ»

Він перегорнув сторінку, й вони уздріли похмуру світлину, де було знято якусь озіяку, вона височіла на пагорбі й скидалася на середньовічний замок із вежами, дзвіницями і сотнями вікон.

— Це Ґодесберґ, — сказав Моріс.

— Тут сидить Чемберлен? — поспиталася Зезета.

— Здається, поліції надіслали підмогу.

— Авжеж, — сказав Мілан. — Двох жандармів. Тепер їх буде шестеро. Вони забарикадувалися в жандармерії.

До кімнати вдерся несамовитий крик. Анна затремтіла; та її обличчя було спокійне.

— А якщо зателефонувати? — поспиталася вона.

— Зателефонувати?

— Так. До Прісекніци.

Мілан мовчки показав їй газету. «Згідно з телеграмою Німецької інформаційної агенції, датованою четвергом, німецьке населення Судетської области взяло під свій контроль всю охорону правопорядку в межах мовних кордонів».

— Це не може бути правдою, — сказала Анна. — Мені казали, що таке сталося лише в Еґері.

Мілан грюкнув кулаком по столі.

— Боже ж ти мій! І ще просити порятунку!

Він простягнув руки; вони були здоровецькі й жиляві, з темними плямами і близнами — поки не стався той нещасливий випадок, він був лісорубом. Він дивився на них, розчепіривши пальці. Потім сказав:

— Вони можуть заявитися. По двоє чи по троє. Вони тільки покепкують, кажу тобі.

— Та їх заявиться сотень із шість, — відказала Анна.

Мілан понурив голову, він почувався самотнім.

— Послухай! — вигукнула Анна.

Він прислухався: виразно було чути, як вони рушили вулицею. Він аж затремтів од шалу; в очах затьмарилося, під черепом прокинувся біль. Він підійшов до шафи, і йому перехопило подих.

— Що ти робиш? — поспиталася Анна.