Розділ «П'ЯТНИЦЯ, 23 ВЕРЕСНЯ»

Збита з пантелику, вона теж зупинилася.

— Що сталося?

— Вони підходять і чоловікам, і жінкам! — перекривив її П'єр. — Годі, годі! Ти добре знаєш, про що я думаю, слухаючи твою балаканину! І ти теж думала про це, — з притиском додав він. Потім облизнув губи й іронічно посміхнувся. Мод хотіла щось сказати, та глянула на нього й, похолонувши, завмерла.

— Тільки ніхто не хоче дивитися правді у вічі, — провадив він. — Особливо жінки: коли вони думають про одне, то швиденько починають теревенити про інше. Правда ж?

— П'єре, — не тямлячи себе од переляку, сказала Мод, — та ти з глузду з'їхав! Я нічогісінько не второпаю з того, що ти кажеш. Про що, тобі здається, я думаю? І про ти думаєш?

П'єр дістав з кишені книгу, розгорнув і тицьнув їй під носа.

— Про це, — сказав він.

То було фото скаліченого обличчя. В нього не було носа, на очах була пов'язка.

— Ти… ти купив оце? — приголомшено поспиталася вона.

— Авжеж, — відказав П'єр. — А що? Я — чоловік, я не боюся: мені хочеться глянути, яке в мене буде обличчя у наступному році.

Він помахав тим знімком у неї перед очима.

— Любитимеш мене отаким?

Їй страшно було збагнути, вона все віддала б, аби тільки він замовк.

— Відповідай! Любитимеш чи ні?

— Замовкни, — промовила вона, — благаю тебе, замовкни!

— Ці люди, — сказав П'єр, — мешкають у Валь-де-Ґрас. З дому вони виходять лише вночі, та й то понадівавши маски на обличчя.

Вона хотіла було забрати в нього книгу, та він вихопив її й поклав до кишені. Вона дивилася на нього, губи її тремтіли, вона боялася, що от-от розплачеться.

— О П'єре, — тихо сказала вона, — то ти, виходить, боїшся?

Він відразу ж замовк і втупився у неї приголомшеним поглядом. Якусь мить вони стояли непорушно, а потім він сказав, насилу вимовляючи слова:

— Всі чоловіки бояться. Всі. Не бояться тільки ненормальні; і це не має нічого спільного з хоробрістю. І ти не маєш права судити мене, бо ти не йдеш на війну.