Розділ «VI»

— Про що ж?

— Мені подумалося, чи були коли-небудь недільні письменники. Недільні письменники: дрібні буржуа, котрі щороку пишуть одну новелу або п'ять-шість віршів, аби трохи внести духовности в своє життя. Задля розривки.

Матьє здригнувся.

— Ви хочте сказати, що я один із них? — жартівливим тоном поспитався він. — Таж бачите, до чого це призводить. Одної пречудової днини раптом надумаюся та й подамся на Таїті.

Івіш обернулася і глянула йому просто в обличчя. Вона була стурбована й немов би злякалася: її, мабуть, і саму вразила власна зухвалість.

— Мене це здивувало б, — сказала вона ледве чутним голосом.

— А чому б ні? — сказав Матьє. — Може, й не на Таїті, а в Нью-Йорк. Мені хотілося б поїхати до Америки.

Івіш знервовано перебирала коси.

— Авжеж, — мовила вона, — у відрядження… разом з іншими викладачами.

Матьє мовчки дивився на неї, а вона провадила:

— Може, я й помиляюся… Мені легше уявити, як ви читаєте лекцію американським студентам в якомусь університеті, ніж побачити вас на палубі корабля серед натовпу еміґрантів. Мабуть, тому що ви француз.

— Гадаєте, мені потрібна каюта люкс? — зашарівшись, поспитався він.

— Та ні, — коротко відказала Івіш, — другого класу.

Він із зусиллям ковтнув слину… «Глянув би я на неї на палубі корабля серед еміґрантів, та вона вмент простягла б там копита».

— Їй-богу, — виснував він, — дивно, що ви вважаєте, ніби я нездатний поїхати. Втім, ви помиляєтесь, колись мені часто цього хотілося. Далі воно минулося, бо я вирішив, що це дурня. Все це тим більш комічно, що спало воно вам на думку у зв'язку з Ґоґеном, який до сорока років був таким собі чиновничком.

Івіш вибухнула іронічним сміхом.

— Що, неправда? — поспитав Матьє.

— Ну… якщо ви кажете так, то правда. Та досить глянути на його картини…

— Та й що?

— Гадаю, таких чиновничків не так і багато. В нього… пропащий вигляд.